Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Громов схопив карту. Позначка біля яру, яку він помітив раніше, тепер набула сенсу. Це не просто випадкове місце. Це їхній центр. Їхній «храм».

— Ви впевнені? — запитав він. — Це точно там?

Юхим кивнув, але його очі закрилися. Тітка Оля підійшла ближче.

— Досить, — сказала вона твердо. — Йому потрібен спокій. Ще трохи, і він не витримає.

— Дякую, Юхиме Івановичу, — тихо сказав Петро Петрович, торкаючись його плеча. — Тримайтеся.

Старий не відповів. Його дихання стало рівним, але слабким. Тітка Оля жестом показала, що пора йти.

У дільниці повітря було важким від напруги. Громов розклав карту на столі, вказуючи на позначку біля яру. Ковальчук уже викликала додаткову групу з Києва — кінологів із собаками, більше слідчих, техніку. Петро Петрович сидів, тримаючи горнятко чаю, але не пив. Його очі були прикуті до карти.

— Завербували, — пробурмотів він. — Василь, Галина, Микола… Вони тепер із Охоронцями. Як це можливо? Я їх знаю все життя. Вони… наші.

— Не зовсім, — сказала Ковальчук, переглядаючи свої нотатки. — Юхим сказав, що вони вибирають тих, хто близький до Лісу. Мисливці, травники, лісоруби. Люди, які знають його. І, можливо, люблять.

— Або бояться, — додав Громов. — Страх може змусити людину зробити що завгодно. Навіть приєднатися до тих, хто вважає Ліс богом.

Петро Петрович хмикнув, але без гумору.

— Богом? — сказав він. — У Заліссі церква є. Люди туди ходять. Але Ліс… він для нас завжди був більшим, ніж просто ліс. Може, Юхим правий. Може, вони вірять, що захищають щось святе.

Ковальчук підняла погляд від планшета.

— Це не просто віра, — сказала вона. — Це організація. Структура. У них є база, ритуали, символи. Коршуни, знаки, амулети. І вони готові вбивати, щоб захистити це. Або вербувати.

Громов узяв амулет коршуна, що лежав на столі. Його грубі лінії здавалися теплими на дотик, ніби він увібрав у себе жар буржуйки. Або щось інше.

— Яр, — сказав він. — Якщо Юхим правий, там їхня база. І, можливо, там зниклі. Живі.

— Або не зовсім, — тихо додала Ковальчук. — Якщо їх завербували, вони можуть бути… не тими, ким були.

Петро Петрович різко встав, його горнятко грюкнуло об стіл.

— Не тими? — перепитав він. — Ви хочете сказати, що Василь, який зі мною рибу ловив, чи Галина, яка мені чай із звіробою заварювала, тепер… якісь фанатики? Що вони з Охоронцями проти нас?

— Не проти нас, — спокійно відповів Громов. — Проти тих, хто, на їхню думку, загрожує Лісі. А ми… ми для них загроза.

Тиша запала в дільниці. Буржуйка тріскотіла, але її тепло не могло розігнати холод, що оселився в душах. Залісся, маленьке містечко, стало ареною боротьби не тільки з Охоронцями Лісу, а й із самою ідеєю, яка їх об’єднувала. Ідеєю, що Ліс — це більше, ніж дерева й звірі. Ідеєю, заради якої люди готові вбивати. Або змінюватися.

— Завтра на світанку, — сказала Ковальчук, ламаючи тишу. — Ми йдемо в яр. З групою, собаками, зброєю. Якщо там їхня база, ми знайдемо зниклих. Або те, що від них лишилося.

Громов кивнув, але його думки були деінде. Завербувати чотирьох місцевих — це не просто злочин. Це стратегія. Охоронці Лісу не просто ховалися. Вони готувалися до чогось більшого. І знак коршуна на руці Юхима, записка з погрозою, позначки на карті — усе це було частиною їхнього плану.

— А якщо це пастка? — тихо запитав Петро Петрович. — Вони знали, що Юхим заговорить. Знали, що ми підемо в Ліс. Може, вони цього й хочуть?

— Може, — погодився Громов. — Але ми не маємо вибору. Якщо зниклі там, ми мусимо їх знайти. Живих чи… — Він не закінчив.

Ковальчук стисла губи.

— Я доповідаю в Київ, — сказала вона. — Нам потрібна підтримка. І не тільки слідчі. Якщо це база, там може бути більше, ніж ми очікуємо.

Петро Петрович глянув на карту, його пальці торкнулися позначки біля яру.

— Я знаю той яр, — сказав він. — Хлопцем туди ходив. Там… темно. Навіть удень. І тихо. Занадто тихо. Місцеві туди не ходять. Кажуть, там… щось живе.

— Щось? — перепитала Ковальчук, піднімаючи брову.

— Не знаю, — знизав плечима Петро Петрович. — Байки. Але в Заліссі байки мають звичку ставати правдою.

Громов усміхнувся, але без радості.

— Тоді ми підемо туди й перевіримо, що за «щось», — сказав він. — І якщо це Охоронці, ми їх зупинимо.

Ніч у Заліссі була безмовною. Вулиці спорожніли, лише собака десь гавкнув, але швидко замовк, ніби злякався власного звуку. Ліс стояв на горизонті, темний і непроникний, наче стіна, що відокремлювала село від світу. У дільниці Громов не міг заснути. Він сидів біля столу, розглядаючи карту, амулет, записку. Усе сходилося до яру. Але чому Охоронці залишили Юхима живим? Чому залишили записку? Це було не просто попередження. Це був виклик.

Петро Петрович, який залишився в дільниці, щоб дочекатися звісток від тітки Олі, сидів, тримаючи ніж у руках. Його пальці нервово гладили лезо.