Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 19

Третя ніч у Заліссі була важкою, наче повітря наповнилося свинцем. Туман, що огортав село, здавався густішим, ніж зазвичай, і навіть світло ліхтарів біля дільниці ледве пробивалося крізь нього. Усередині маленької будівлі буржуйка тріскотіла, кидаючи тіні на стіни, де висіли фотографії місця перестрілки, карта з позначками, амулет коршуна й записка з погрозою: «Не лізьте, а то буде гірше». Громов, Ковальчук і Петро Петрович сиділи за столом, переглядаючи зібрані докази. Юхим, п’ятий зниклий, лежав у амбулаторії, балансуючи між життям і смертю. Знак коршуна на його руці й невідомі відбитки на записці лише поглиблювали відчуття, що Ліс закриває свої таємниці все щільніше. Часу залишалося мало — тиждень і один день.

Громов тримав у руках карту з рюкзака Вовка. Позначки — круги, хрести, стрілки — здавалися хаотичними, але одна, біля старого яру, турбувала його найбільше. Юхима знайшли неподалік, і це не могло бути випадковістю. Він уже збирався запропонувати вирушити туди на світанку, коли двері дільниці рипнули, і тітка Оля, місцевий фельдшер, увірвалася всередину, її обличчя було блідим, а очі широко розплющеними.

— Юхим прийшов до тями! — випалила вона, задихаючись. — Говорить. Хоче вас бачити. Але… поспіште. Він слабкий.

Ковальчук миттю схопила планшет, Громов — свій блокнот, а Петро Петрович, кинувши горнятко з недопитим чаєм, уже був біля дверей.

— Ходімо, — сказав він. — Якщо він заговорить, це наш шанс.

Амбулаторія Залісся була тісною кімнатою в старій будівлі, що пахла йодом і старими бинтами. Юхим лежав на вузькому ліжку, його обличчя було сірим, як попіл, а права рука, перев’язана, безвольно лежала поверх ковдри. Знак коршуна під бинтами все ще сочився кров’ю, хоч тітка Оля й наклала тугу пов’язку. Його очі, раніше гострі й проникливі, тепер були тьмяними, але в них горіла вперта іскра — Юхим ще не здався.

— Юхиме Івановичу, — тихо почав Петро Петрович, сідаючи біля ліжка. — Ви нас чуєте?

Старий повільно повернув голову. Його губи ворухнулися, але звук був слабким, ледь чутним.

— Чую… — прохрипів він. — Ви… ви через мене…

— Не через вас, — заперечив Громов, підсуваючи стілець ближче. — Через них. Охоронців Лісу. Ви щось знаєте, правда? Розкажіть. Ми можемо зупинити їх.

Юхим заплющив очі, ніби збираючись із силами. Його дихання було важким, переривчастим. Тітка Оля стояла поруч, тримаючи шприц із фізрозчином, готова втрутитися, якщо стане гірше.

— Вони… — почав Юхим, його голос тремтів. — Вони не просто банда. Це… як віра. Ліс для них… святиня. Вони думають, що захищають його. Від усіх. Від нас.

Ковальчук нахилилася ближче, її планшет був увімкнений, записуючи кожне слово.

— Хто вони, Юхиме Івановичу? — запитала вона. — Ви знаєте імена? Місця?

Юхим кашлянув, його обличчя скривилося від болю.

— Я… бачив їх, — прошепотів він. — Не всіх. Але… бачив. Вони забрали тих чотирьох. Василя, Галину, Миколу, Федора Івановича. Не вбили. Завербували.

Громов відчув, як кров застигла в жилах. Завербували? Це було несподівано. Усі припускали, що зниклі мертві, що Охоронці Лісу позбуваються тих, хто, на їхню думку, «оскверняє» Ліс. Але завербувати?

— Завербували? — перепитав Петро Петрович, його голос тремтів від шоку. — Ви хочете сказати, що вони тепер… із ними?

Юхим повільно кивнув.

— Вони… вибирають. Не всіх. Тільки тих, хто… близький до Лісу. Василь — мисливець, знав кожну стежку. Галина — травниця, збирала зілля. Микола… він колись лісорубом був. А Федір Іванович… той дачник… він любив Ліс. Ходив туди, малював його. Вони це бачили. І забрали їх.

Ковальчук записувала, її пальці швидко рухалися по екрану.

— Чому? — запитала вона. — Для чого їм нові люди?

Юхим зітхнув, його очі затуманилися.

— Бо їх мало, — сказав він. — Охоронців. Їх завжди було небагато. Вони… як сім’я. Таємна. Передавали знання. Але після того, як ви вбили Вовка… вони злякалися. Потрібні нові. Сильні. Ті, хто знає Ліс.

Громов згадав слова Юхима про легенду — про «лісових людей», які стежать і карають. Але завербувати місцевих? Це змінювало все.

— А ви? — тихо запитав він. — Чому вони напали на вас? Через нашу розмову?

Юхим усміхнувся, але усмішка була гіркою.

— Я старий… — прохрипів він. — Але я знаю Ліс. І знаю їхні знаки. Коршуни на деревах. Мітки. Я бачив їх… ще хлопцем. І вони знали, що я бачив. А коли ви прийшли… я заговорив. І вони… покарали.

Петро Петрович стиснув кулаки.

— Хто, Юхиме Івановичу? Хто це був? Ви бачили їхні обличчя?

Юхим заплющив очі, ніби згадуючи. Його дихання стало ще важчим.

— Один… високий. Худий. Без шраму, але… з тату. На шиї. Коршун. Інший… не бачив. Темно було. Але… я чув їх. Вони говорили про базу. Про місце в Лісі.

— База? — різко перепитала Ковальчук. — Де?

Юхим повільно підняв ліву руку, вказуючи на стіл, де лежала карта.

— Там… — прошепотів він. — Яр. Старий яр. Глибоко в Лісі. Там… їхнє місце. Схованка. Вони там… проводять свої ритуали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍