Mr Simon - Сфера води, Mr Simon

Раптом вона скривилася, ніби почула його слова, і вихаркнула воду. Струмінь влучив Даневіру прямо в обличчя.

— Вітаю в світі смертних, — витерся він, — де кожен твій плювок — це потенційний арт-об’єкт.

Русалка відкрила очі. Вони були схожі на дві кулі з рідкого обсидіану, всередині яких мерехтіли спіралі ДНК. Вона скрикнула щось різке, мов риф на гітарі, але ми не зрозуміли.

— Напевно, це "дякую", — сказав я. — Або "де мій гаманець".

— Ім’я, — Даневір зробив у повітрі жест, від якого з’явився синій слід, ніби неонова нитка. — Як тебе звати?

Вона видихнула. Повітря завило мелодією з трьох нот, які склалися в ім’я: Наїріс.

— Чарівно, — я сів на камінь, відчуваючи, як перлина в кишені почала пульсувати у такт її диханню. — Я Саймон, а це — Даневір. Ти в нашому… е… акваріумі.

Вона підвелася, луснувши хвостом, як батогом. Її погляд спинився на мені:
— Ти… Той, що співав зі смертю.

— Зазвичай мене так не називають, — я почухав потилицю. — Хіба що мама, коли я граю на гітарі о третій ночі.

Наїріс скривила губи, наче пробувала на смак мою відповідь. Потім простягла руку до моєї кишені. Перлина з моїм гроулінгом сама вискочила назовні і зависла між нами, видаючи ритм неможливого метроному.

— Це… гаряче, — її голос був схожий на тріск льоду в горлянці. — Наче сонце, що навчилось плакати.

Даневір, звичайно, не міг втриматися:
— Якщо хочеш, можемо обмінятися. Твоя перлина на мій черевик. Він теж гарячий. Після вчорашнього.

Але русалка вже не слухала. Вона торкнулася перлини, і раптом повітря наповнилось звуком. Моїм звуком. Тільки тепер це було не хаотичне ревіння, а щось структуроване — ніби хтось пропустив мій дез-метал крізь сито зірок.

— Це… красиво, — прошепотіла вона, а її хвіст засяяв, як неонова вивіска.

Я почувався ніяково. Ніби хтось знайшов мій старий щоденник і прочитав його вголос перед публікою.

— Е, дякую, — буркнув я. — Але це був лише… експеримент.

— Експеримент, — повторила вона, і в її роті з’явилися зуби — гострі, перламутрові, здатні перекусити сталевий трос. — Ти зламав правила. Співав без дозволу океану. Тепер він слухає тебе.

Даневір підійшов ближче, готовий до всього, але русалка лише зігнулася в незрозумілому поклоні:
— Ти — новий голос. А нові голоси… — Вона раптом усміхнулась, і ця усмішка була схожа на розкриту глибинну тріщину. — ...завжди цікавіші за старі.

Перлина впала мені в долоню, тепер холодну, як лід. Наїріс ковзнула у воду, розсікаючи хвилі хвостом, що залишав за собою слід що був схожий на ноти які світилися.

— Думаю, ми тільки що отримали фанатку, — Даневір хитнув головою. — Вітаю. Тепер твоїм концертам будуть аплодувати й риби.

Я глянув на перлину. Вона більше не гула. Тепер вона мовчала. І це було набагато страшніше.

— Знаєш, що найгірше? — я поклав артефакт у кишеню. — Я досі вмію грати тільки на гітарі.

— І слава Древнім, — він стрибнув на пліт. — Уяви, що б було, якби ти вмів більше.

Ми відчалили. Наїріс з’явилася знову за п’ятдесят кроків від нас, спостерігаючи. Іноді здавалося, що вона повторює рухи моїх пальців, немов вчить партитуру.

— Вона хоче повторити твій трюк, — зауважив Даневір.

— Нехай спробує, — я відчував, як перлина холоне через тканину. — Якщо збирається переспівати мене — нехай готується. У мене є бонус-треки.

Але глибоко всередині я знав: це лише початок. Русалки, перлини, музика, що переписує реальність… Звичайний вівторок у моєму житті. А по вівторках у нас були репетиції.

Наїріс підпливла до плоту так, ніби вода була її особистим ковром для пасивно-агресивних візитів. Її хвіст блищав, як ножі для суші під неоном, а в очах мерехтіло щось між докором і цікавістю.

— Твоя сила... — вона вказала на мою кишеню, де перлина досі пульсувала, як аритмічне серце. — ...це дитина зі зброєю. Ти мусиш навчитись керувати нею. Інакше вона з’їсть тебе. А потім — інших.

Даневір, який якраз намагався полагодити наш імпровізований руль філософськи підвів брови:
— Знаєш, я колись бачив, як некерована сила перетворила ціле місто на глазурний торт. Виглядало смачно, але потім воно як і звичайний торт зіпсувалося.

— Дякую за мотивацію, — буркнув я. — Але я й так вмію керувати. Наприклад, керую власною терплячістю.

Русалка скривила губи. З її вуст випав дрібний перлистий сміх, схожий на звук розбитого скла:
— Ти смішний. Як дитина, що грає з вогнем. Скажи — твої люди часто їдять моїх сестер?

Я миттєво уявив суші-бар з русалками замість лосося. Даневір, схоже, теж:
— Залежить від ресторану. Але взагалі-то ми більше полюбляємо курчатко.

— Не жартуй, — її голос став різким, як укус медузи. — Ваші сітки, ваші гаки... Ви ловите нас. Ріжете на частини. Використовуєте наші луски для своїх чарів, кістки — для пісень. Ви — хауки. Ті, що руйнують.

Тут Даневір замер. Його погляд став гострим, наче тільки що наштрикнувся на важливу нитку у клубку брехні:
— Хауки? О, ясненько. Ви маєте на увазі не людей, а плем’я загарбників зі Сходу. Ті, що вважають океан своїм холодильником. Насправді все трохи складніше, поки достатньо знати, що ми з ними воюємо, бо вони хочуть знищити і нас.

Наїріс здивовано здригнулася, немов їй у воду кинули електричного ската:
— Ти... знаєш про них?

— Знаю, що не всі люди — хауки. — Він показав на мене, потім на себе. — Ось, наприклад, Саймон — він не вміє навіть рибу чистити. А я... Я взагалі не їм морепродукти з тих пір, як один краб проковтнув мій перстень.

Я кивнув, відчуваючи, як перлина в грудній кишені почала грітися:
— Ми більше по пиріжкам. І рому. Особливо рому.
Даневір здивовано поглянув на мене, бо я намагався розповісти йому що ром то є невід’ємна частина всіх морських пригод, але не думаю, що він зрозумів мої пояснення. Мої руки і мозок тоді ще тремтіли після такого гала-концерту. Де тут бути красномовним та зрозумілим. Буває так, що намагаєшся щось пояснити, але не можеш. Думаєш обійтися парою фраз, але доводиться читати цілу лекцію паралельно пояснюючи незрозумілі терміни.