Олег Криштопа - Герої (не)війни

відчиняє двері спортивного адмінкомплексу, що розташований у самому серці прифронтового Дзержинська. Тут нині квартирується частина бійців — з тих, хто охороняє мир та спокій у багатотисячному місті.

Дістаємося другого поверху. Наш провідник, Олег Бажан, на хвилину зазирає в одну з кімнат:

— А ходи-но сюди, тут до тебе журналісти приїхали, — викликає когось, кого мені за його широкими плечима не видно.

За хвилину в коридор виходить високий, не менше метра вісімдесяти, світловолосий худенький юнак, на вигляд років за 20. Його обличчя — усе в шрамах та синіх вкрап­леннях. Щоправда, навіть це не псує його гарні правильні риси та сором’язливу посмішку.

— Ольга, — протягую руку для знайомства.

— Коля, — відповідає він міцним рукостисканням.

Глянувши йому в очі, помічаю велику чорну пляму на одній із зіниць.

— Де це вас так? — Мені важко підібрати правильні слова, щоб і дізнатися його історію, і при цьому не зробити хлопцеві боляче. Бо я не знаю, наскільки чутливою є ця тема для цього геть юного бійця.

— 15 квітня 2015 року получилось так, що розвідрота пішла туди, в Горлівку. Їх там засікли, начався бой, нада було їх піддержувати вогнем. Ну, а я зенітчик, зенітка у нас далекострільна. І я виїхав, відстрілявся, потом, коли перезаряджався, прилетіла протитанкова управляєма ракета. І всьо…

Це «всьо» Микола промовляє з ледь помітним нервовим сміхом і швидко опускає очі. Того дня, 15 квітня, він, Микола Казаков, старший солдат 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади, разом з іншими побратимами виїхав рятувати розвідників. Виїхав без вагань. Бо потрібно було витягти тих, хто потрапив до ворожої пастки. Коли Микола перезаряджав зенітку, снаряд, що прилетів з околиць Горлівки, розірвався за кілька десятків метрів від хлопця. У повітрі. Осколками Миколі пошкодило обличчя, око та вухо.

— Я їм (бойовикам. — Ред.) усе одно більше дав. Добре, що мені попала та зенітка. То хоть знаю, що не просто так мене поранили. Щоб я там нікому не насипав, то, навєрноє, дуже сильно обіжався б, — сміється хлопець. А я натомість дивуюся його силі духу та оптимізму.

— І ви врятували розвідників?

— Ну, не знаю, кого я там врятував, не врятував. Я робив, що треба було. Так треба було. Ну, так усі тут роблять, ніхто не думає, хто там кого спасає, не спасає. В той момент треба було їхати і стріляти — їхав і стріляв. Так кожен робить.

Поранення Микола отримав поблизу позиції, з якої ми щойно повернулися. Там зараз добрий захист — укріплені окопи та бліндажі. А сам блокпост 17-го «бату» розташований на висоті, з якої гарно видно терикони Горлівки та околиці, звідки часто «прилітає» все, що надсилає на окуповану територію Росія. За майже рік перебування батальйону на передовій у нього чимало поранених. Є й убиті.

— А не думали, що вас може поранити, убити?

— Та тут в любий момент може і поранити, і вбити. Ну, якщо ще про це сидіти і думати, то я не знаю…

Його відповіді прості й щирі. А розуміння того, що потрібно робити, коли товариш у біді, швидше, певне, виховане з дитинства, ніж набуте тут, на передовій. На війні цей юнак, якому ледь виповнилося 24, провів лише півтора місяця. На початку лютого 2015-го йому прийшла повістка. А 1 березня Микола вже був на передовій — в околицях Горлівки. У цей час тут саме тривали запеклі бої.

— А які спогади у вас залишаться про війну?

— Які? Реальні, такі як є. Я не жалію ні про що, хоч би як там воно не трапилося. А як по-другому? По-любому комусь треба йти воювати. Це моральний вибір кожної людини, я так считаю. Хтось може йти — і йде. Хтось понімає, що не витримає. Психічно не витримає. Не йде. Я не осуджаю тих людей, які не йдуть і не хочуть сюди іти. Но хто може, то хай іде, тому що комусь же треба захищати Батьківщину.

На війну Микола пішов усупереч проханню та волі матері. Просто, каже, так вирішив, що він може і повинен. Нині, запевняє, мати ним пишається. «Але з важким серцем», — подумки додаю я.

Після поранення юнак три з половиною місяці не покидав лікарні. А потім ще півтора місяця проходив реабілітацію. Він переніс понад 10 операцій. І хірургічні втручання в його організм на цьому не завершилися. Він майже не бачить на праве око. Зір — лише 8 %. А в лівому вусі у нього досі отвір, який ще потрібно закрити.

— Треба робити операцію, але операцію мені не можна, тому що після реанімації у мене розвилася алергія на все — на всю анестезію. Тобто мені зараз колоти нічого не можна. А наживо — це нереально. І осколки трохи треба повирізати з лиця — їх ще 25 штук. Ну, вони не заважають особливо. Лише деякі, як от в губі — трішки мішають — він, підкладаючи язика під нижню губу, демонструє осколок — у формі кульки, який уже заріс шкірою.

Якщо не придивлятися, його майже не видно. Навіть коли Микола розмовляє.

Після важкого поранення його фінансово підтримала місцева влада. Хоча деталей того, хто, як і чим займався, щоб поставити юнака на ноги та повернути зір і слух, він не пам’ятає.

— Влада? Ну да, місцева влада можна сказати, що підтримала. У принципі, нормально підтримали. Там і больніца, і селищна рада, і райрада, і облрада. Там і якусь матеріальну допомогу давали, як мене поранило. Щось наче як 10 тисяч облрада виділила. Ну, я не знаю, я не пам’ятаю всіх цих собитій. А дальше? Дальше буде видно, як уся ця структура державна буде себе вести. Ну, от дембельнусь і поїду додому. Треба ще за поранення отримати гроші, якщо получиться.

Це його «якщо получиться» він каже як людина, яка вже зіштовхнулася з державно-бюрократичною машиною. Щоб дочасно демобілізуватися, — а після важкого поранення служити в армії Микола не може фізично — він чекав півтора місяця документів із вінницького військового госпіталя, які з рішенням військово-лікувальної комісії повинні були надійти до штабу батальйону у Дзержинськ.

Вони прийшли. Але з рішенням — «обмежено придатний», що не дозволяло звільнити Миколу з армії.

— Уже коли документи прийшли, тут у частині порадилися, що робити, як мене звільнити, бо зрозуміло, що мене потрібно звільняли, бо у мене там і з оком, і з вухом — ну, короче, проблем іще хватає. Я написав рапорт на повторне ВЛК і поїхав в Київ. Ну, а в Києві — там уже як до людини справді поставилися. Доки був у військовому госпіталі на обстеженні, знайшли все, що можна і не можна було. Навіть те, про що я навіть не знав. І вже це зараз рішення — не придатний у мирний час і обмежено придатний у військовий час — дозволяє мені звільнитися.

У нього вже чималі плани на майбутнє. Це війна, каже, навчила не сидіти довго без роботи, а рухатися вперед і дія­ти на випередження. Здаватися і опускати руки, попри численні проблеми зі здоров’ям, Микола не збирається. «Сила духу, яка, попри заперечення родини, привела на фронт цього дуже юного на вигляд хлопця, не дасть йому пропасти у житті», — спадає мені на думку.

— Я буду весною поступати, бо вищої освіти у мене немає, і зараз стоїть вибір. Я з дитинства мріяв бути психологом. Там, у себе на малій батьківщині, мені вже й роботу пропонували, без освіти навіть, типу атошникам помагати після поранень. Ну, або друге — хочу піти в політику. Треба їм там щось робити, бо що — воював зря? — Він грізно і водночас кумедно