Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

гулом і… дівчини не стало. Софія пробує пригадати, коли ж не стало Наталії Кобринської, у дівоцтві – Озаркевич, і не може.

Холод заважає.

Вона натягує на себе перину і пробує повернутися на бік.

Біль у животі тут же нагадує про себе.

– Мамо?…

Її чола торкається тихий поцілунок, і жінка, так схожа на неї, гладить їй волосся. Від того стає тихо і тепло на душі, навіть холод на хвилю відступає…

– Я вас так давно не бачила, мамо…

– Я з тобою, моя люба Зосю, я завжди з тобою…

За вікном чути веселі голоси, напевно повернувся Олекса, дім наповнився його учнями і дитячим сміхом.

Софія здригається. Біля вікна стоїть її Єва.

Красива, юна, музично обдарована, із чудовим голосом, могла стати першою українкою-архітекторкою, а не стала…

– Як ти могла накласти на себе руки, доню?… Чому?… Невже через нас із батьком?… Чи, може, з тобою теж трапилося це нещастя, яке називають коханням? – хоче спитати у неї, а не може, усе тіло скував холод, на чолі виступає холодний піт, а вона навіть не може його витерти. Сили бракне… Єва стоїть у промінні зимового сонця, і неможливо в цьому сяйві роздивитися її обличчя, і хочеться притулити її до себе й нікуди не відпускати.

Раптом донька повертається до неї і каже:

– Все минає, мамо…

І розчиняється в сутінковому мареві…

…Холод уже не дошкуляє. У вухах звучить Місячна соната, і, наче дослухавшись до неї, за вікном опускається ніч.

А може, то темніє їй в очах?…

Так хочеться ще раз побачити милих серцю людей, вдихнути повітря гір, пройтися стежками своєї юності… ще раз…

Все минає, мамо, все минає…

Невже, як той сніг, проминемо і ми?…

…На розі вулиць Зам’янковського і Міцкевича зупинилося таксі. З автомобіля висів високий пан у добротному драповому пальті й капелюсі, в круглих окулярах у черепаховій оправі, з густою кучерявою борідкою і вусами.

Ввійшовши до будинку з бічного входу, він піднявся на другий поверх, звично постукав у двері і почекав. За хвилину постукав ще раз. Тоді поспіхом дістав ключі, відчинив двері й забіг досередини.

…Коли він привіз її до українського шпиталю, вона ніяк не хотіла відпускати його руки і тільки шепотіла: «Дзідзі… мій милий Дзідзі…»

Шкіра на її обличчі страшно осунулась і посіріла, риси лиця загострились, але в очах ще жевріло світло, яке він звик бачити й відчувати поруч своєї мами завжди – і в горі, і в радості.

Юрій Морачевський, суддя Львівського окружного суду, доктор права, мистецтвой літературознавець, римо-католик, який завжди й усюди вважав себе українцем, художник-аматор і музикант-любитель плакав над тілом своєї мами, Софії Окуневської, і не було у світі сили, яка могла б поменшити його печаль…

Лікар хірургічного відділення тільки розвів руками. Занадто пізно привезли, розрив апендикса, перитоніт.

Занадто пізно…

За вікном почав падати сніг. Лапатий-лапатий…

1934 рік…

– Зосуню! Зосуню, ти де?

Софія нахмурила брівки, глянула в люстерко, яке тримала у руці, а тоді – на портрет, який висів у татовому кабінеті. Пригладила рукою волоссячко і знову критично оцінила себе у дзеркалі.

– Ось ти де! – сплеснула руками мама. – А я ж тебе кличу, кличу, фотограф не буде нас чекати вічно!

– А я гарна? – спитала вона у мами.

– Аякже, моє сонечко, ти дуже гарна!

– Така, як ви, чи така, як бабуся?

Марія Морачевська, у дівоцтві – Кромпець, поглянула на портрет, що висів на стіні.

Молода дівчина з туго зачесаним на рівний проділ волоссям і хвилястою гривкою, з красивими очима і поглядом удалину…

Софія Окуневська, матір її чоловіка, з якою вона так мало спілкувалася за її життя, хоча вчилася у школі Олекси Новаківського, часто бувала в палацику Стики, де й познайомилася з Юрком. Але перед його мамою ніяковіла, її твердий погляд і влучні фрази говорили про сильний характер і гострий розум, а те, що нерви її були зрушені – не дивно. У Львові пліткували різне про неї і про Юркового батька, але вона не слухала тих пліток, а її Юрко жодним лихим словом ніколи не обмовився про них.

– Ти трохи схожа на нас усіх.

– А дідо Вацлав жалкує, що її з нами немає? Він такий одинокий…

– Думаю, що так.

– А мене назвали на її честь?

– Так, тебе назвали на честь бабусі Софії.

– І я так само буду лікувати людей, як вона?

– Можливо… Якщо захочеш… Вирішиш, коли станеш дорослою.

– Я вже доросла. Мені вже п’ять рочків!

Мама засміялася, обійняла її, тоді причепила їй велику кокарду у волосся, а сама пов’язала собі на шию яскраву хустку.

На терасі на них уже чекали.

Софія підбігла до діда Вацлава, і він посадив її собі на коліна.

З ним вона розмовляла по-польськи, а з мамою по-українськи. З татом можна було розмовляти і так, і так, але у нього тепер чомусь часто боліла голова, і вони мало розмовляли.

Мама присіла позаду неї на перила тераси, а тато встав, спершись на них і взявши мамину руку в свої. Вперше за багато днів він усміхався.

– Увага! – голосно мовив чоловік із пуделком в руках, яке мало кругле віконечко спереду і стояло на трьох ніжках. – Не рухайтеся, пані та панове, це буде епохальна знимка, якщо ви будете такі ласкаві й поглянете ось сюди! Звідси зараз вилетить пташка!

Наталка Ліщинська

Пісня з минулого

Вінт, віртуальний інтелект, займався логістикою. Легка робота. Щодня, щогодини, щохвилини вінт керував гігантським господарством, займаючись і виробництвом, і харчуванням, і пральнями, і школами, і каналізацією, і крамницями, і ритуальними послугами, і лікарнями, і переробкою сміття – геть усім, мінімізуючи витрати й забезпечуючи комфортне життя мільярдів людей.

Та більша частина потужності вінта припадала на творчість. Він піклувався не лише тим, як нагодувати чи зодягнути кожного. Базові потреби людей задовольнити дуже легко. Та цього мало. Людям – замало. Вони скаржаться. Кожному чогось бракує. Хтось нарікає на здоров’я, хтось – на роботу, когось не влаштовує житло, а інші винахідливо бурчать на дощ – чи він є, чи його нема, невдалий сон або колір трави. Був такий період, коли вінт намагався виконати всі нешкідливі забаганки громадян. Але злива подарунків сприймалася як належне, і ніхто від неї не став щасливішим, бо люди не цінували того, про що їхні предки могли тільки мріяти. Деякі громадяни, діставши жадане, умить знаходили інші нагоди поскаржитися. І ще