Джордж Мартін - Буря Мечів

— Батько учив мене битися,— гордовито мовив хлопчак.— Навідував мене майже щороку, й іноді ми разом тренувалися. На минулі іменини він прислав мені келеп, точно як у нього самого, тільки менший. Але мені звеліли його лишити у Штормокраї. А це правда, що дядько Станіс відрубав вам пальці?

— Тільки останню фалангу. Пальці є, лише коротші.

— Покажіть.

Давос скинув рукавичку. Хлопець уважно роздивився його долоню.

— А великого пальця він не вкорочував?

— Ні,— кашлянув Давос.— Ні, його він мені зоставив.

— Не треба було йому взагалі вам пальці рубати,— вирішив хлопчина.— Неправильно це було.

— Я був контрабандистом.

— Так, і контрабандою доправили йому рибу й цибулю.

— За цибулю лорд Станіс висвятив мене в лицарі, а за контрабанду — вкоротив мені пальці,— Давос знову натягнув рукавичку.

— Батько б вам пальців не рубав.

— Як скажете, мілорде.

«Роберт дуже відрізнявся від Станіса, щира правда. Хлопець схожий на нього. І на Ренлі теж». Ця думка схвилювала його.

Хлопчик хотів іще щось сказати, аж тут зачулися кроки. Давос озирнувся. На садовій доріжці з’явився сер Аксель Флорент в оточенні дюжини гвардійців у підбитих ватою шкірянках. На грудях вони мали вогненне серце Царя світла. «Люди королеви»,— подумав Давос. І зненацька закашлявся.

Сер Аксель був невисокий на зріст і м’язистий, широкий у грудях, як діжка, з дебелими руками й ногами, а з вух йому росло волосся. Дядько королеви, він уже десять років служив каштеляном у Драконстоні, але завжди ставився до Давоса шанобливо, знаючи, що той користується прихильністю лорда Станіса. Та коли він заговорив, у голосі його не було ні шанобливості, ні тепла:

— Сер Давос не потонув! Як таке можливо?

— Цибуля не тоне, сер. Ви прийшли відвести мене до короля?

— Я прийшов відвести вас у підземелля,— сер Аксель махнув гвардійцям.— Схопіть його й заберіть у нього чингал. Бо він його приготував для нашої леді.

Джеймі

Джеймі перший помітив заїзд. Центральна будівля з півдня тулилася до берега, де ріка робила вигин, і два довгі й невисокі крила заїзду тягнулися вздовж води, немов хотіли обійняти подорожніх, що пливуть униз за течією. Перший поверх був із сірого каменю; над другим, дерев’яним і побіленим, виднівся лупаковий дах. Видно було і стайню, і обвиту лозою альтанку.

— Дим з коминів не підіймається,— зауважив Джеймі.— Й у вікнах не світиться.

— Коли я пропливав тут минулого разу, заїзд іще працював,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут варили чудовий ель. Може, в пивницях ще трохи лишилося.

— Там можуть ховатися люди,— мовила Брієнна.— А можуть виявитися трупи.

— Злякалася кількох мертвяків, дівко? — зронив Джеймі.

Вона обпекла його поглядом.

— Мене звати...

— Брієнна, так-так. Не хочеш бодай нічку переспати в ліжку, Брієнно? Там буде безпечніше, ніж посеред ріки, та й незайве дізнатися, що тут сталося.

Вона не відповіла, але за мить штовхнула румпель, повертаючи ялик до побитого вітром дерев’яного причалу. Сер Клеос поліз спускати вітрило. Коли ялик м’яко вдарився у причал, сер Клеос вистрибнув на берег, щоб прив’язати кінці. Джеймі в своїх ланцях незграбно поліз за ним.

В кінці причалу на залізному стовпі висіла облущена вивіска, на якій мальований король, стоячи навколішках, склав перед собою руки в благальному жесті. Джеймі тільки кинув на неї погляд — і розсміявся.

— Кращого заїзду нам не знайти!

— Це якесь особливе місце? — підозріливо запитала дівчина.

Відповів сер Клеос.

— Це заїзд «Уклінний король», міледі. Розташований на тому самому місці, де останній король на Півночі, скорившись, прихилив коліно перед Ейгоном Завойовником. Це він на вивісці, думаю.

— Торен відвів свої сили на південь після падіння двох королів на Полум’яному полі,— сказав Джеймі,— але, побачивши Ейгонового дракона й розміри його війська, прийняв мудре рішення та прихилив свої закостенілі від морозу коліна...— він не договорив, почувши іржання.— У стайні — коні. Щонайменше один...— («І одного досить, щоб відчепитися від дівки»).— Поглянемо, хто вдома?

Не чекаючи на відповідь, Джеймі, брязкаючи ланцями, перетнув причал, штовхнув двері...

Й опинився віч-на-віч з зарядженим арбалетом. Його тримав кремезний хлопчина років п’ятнадцятьох.

— Лев, пструг чи вовк? — суворо запитав хлопчина.

— Ми сподівалися на курочку,— Джеймі чув, як позаду нього підтягуються його компаньйони.— Арбалет — зброя боягузів.

— Я тобі все одно серце прострелю.

— Можливо. Та поки ти перезаряджатимеш, мій кузен твої нутрощі по землі розмаже.

— Не лякай хлопця! — мовив сер Клеос.

— Ми не збираємося нікого кривдити,— сказала дівчина.— І маємо гроші, щоб заплатити на харчі й напої,— вона витягнула з гаманця срібняк.

Хлопець підозріливо зиркнув спершу на срібняк, а тоді на ланцюги Джеймі.

— А чому цей закутий?

— Та вбив кількох арбалетників,— сказав Джеймі.— У вас ель є?

— Так,— хлопчина на дюйм опустив арбалет.— Розстебніть пояси з мечами й кидайте на землю, і тоді ми, можливо, вас погодуємо.

Він пересунувся трішки вбік і визирнув крізь товсту ромбовидну шибку — подивитися, чи немає надворі ще людей.

— Це ж вітрило Таллі!

— Ми з Річкорину,— Брієнна відклацнула застібку на ремені та з брязкотом впустила його на підлогу. Сер Клеос вчинив так само.

З дверей у підвал випірнув виснажений чоловік з блідим обрезклим обличчям, стискаючи в руках важкий різницький сікач.

— Вас троє, так? На трьох у нас буде конина. Шкапа була стара, м’ясо тверде, але свіже.

— А хліб є? — запитала Брієнна.

— Сухі плескачі й вівсяники.

— Який чесний хазяїн! — широко посміхнувся Джеймі.— Вони всі завжди подають черствий хліб і жилаве м’ясо, але не всі так легко в цьому зізнаються.

— Я не хазяїн. Я його отам у дворі поховав, разом з його жінками.

— То ти його вбив?

— Думаєте, я б вам сказав? — сплюнув чоловік.— Швидше за все, це робота вовків, або ж левів, хіба не байдуже? Ми з жінкою знайшли їх уже мертвих. І вважаємо, що тепер це — наша власність.

— А де ця твоя жінка? — запитав сер Клеос.

Чоловік підозріливо примружився.

— А вам для чого знати? Вона не тут... і вас тут не буде, якщо мені не сподобається смак вашого срібла.

Брієнна кинула йому срібняк. Він піймав його на льоту, куснув — і заховав.

— У