Даг Ейстейн Ендше - Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності

як західний феномен, це викликало протест із боку членів гей-спільноти міста, які наполягали на тому, що одностатеві подружні пари були звичайним явищем у мусульманській культурі народу хауса273. У 1980-ті роки декілька чоловічих пар Пакистану взяли шлюб за мусульманськими звичаями, хоча жоден із цих шлюбів не був офіційно визнаний владою274. Хіджра, й кастровані, й не кастровані, іноді одружуються з іншими чоловіками, знову ж за мусульманськими обрядами275. Індуїстські священики в Індії в 1990-ті — 2000-ні роки одружили кілька одностатевих пар згідно з традиційними весільними ритуалами як усередині, так і поза храмами. Ставлення сім’ї та друзів варіювалося від повністю негативного до абсолютної підтримки, в останньому випадку вони приєднувалися до традиційних весільних урочистостей276.

Незважаючи на те що позитивне ставлення до гомосексуальності існувало в усіх основних релігіях у певні періоди їхньої історії, досі важко визначити, що саме привело до різних рівнів толерантності до одностатевої сексуальності, представленої основними течіями цих релігій сьогодні. Навіть у відносно гомодружніх релігіях, як-от буддизм та індуїзм, позитивне ставлення не було достатньо переконливим, щоб запобігти імпортованій гомофобії, а у деяких країнах навіть імпортували правову заборону, що витіснила традиційно ліберальніший погляд на гомосексуальність. Узвичаєна мусульманська толерантність до стриманої гомосексуальності аналогічним чином була підірвана християнською гомофобією та достатньо новим західним гомосексуальним стилем життя, який важко поєднати з традиційним мусульманським сімейним життям. Саме тому через релігії, які стали більш гомофобними, зазнав­ши впливу західно-християнських ідей, а також які завжди були гомофобними, необхідно дослідити й нерелігійні чинники, щоб зрозуміти, чому так багато прихильників усіх цих релігій стали настільки толерантними сьогодні.

У 1791 році Франція декриміналізувала гомосексуальність разом з усіма іншими видами сексу з обопільної згоди на тій підставі, що така заборона провокувала штучні злочини277. Минуло понад 200 років, перш ніж гомосексуальність стала легальною в усій Європі, але французька декриміналізація була надзвичайно важливою, оскільки вона чітко показала, що заборона на узгоджений секс не пояснюється юридичною необхідністю, а є результатом релігійних переконань і псевдорелігійних забобонів. Правові зміни мали безпосередні наслідки: набули поширення під час наполеонівських воєн, а потім були перейняті низкою християнських країн. Логіка, що лежить в основі цих змін, була використана організаціями, які боролися за права геїв і лесбіянок протягом ХХ та ХХІ століть. Релігія або перешкоди, які мають релігійне походження, не повинні використовуватися задля того, щоб забороняти або карати відносини, які вочевидь належать до сфери приватного життя. Той же принцип був застосований у багатьох справах, які розглядав Європейський суд із прав людини та Рада ООН із прав людини278.

Протягом останніх десятиліть зміни в релігійному ставленні до гомосексуальності треба розглядати у світлі загальної тенденції до більшої свободи та рівності в інших сферах життя суспільства. Протистояння релігійних консерваторів щодо кожного з цих визвольних проектів є пов­торюваною закономірністю, незалежно від того, чи це питання рівності статі, расової рівності чи рівного статусу гетеросексуалів і гомосексуалів. Але в той самий час багато більш ліберально налаштованих побожних людей дуже швидко адаптувалися до ліберальних течій і залучили їх до своїх релігійних поглядів. І оскільки усе більше й більше гомосексуалів відкрито виступили, не приховуючи своїх стосунків, вони теж вплинули на релігію зсередини.

Релігійні аргументи не посідали центрального місця на початку боротьби за прийняття гомосексуальності, проте грали певну роль у боротьбі за збереження переслідування та дискримінації гомосексуалів. Консервативні інтерпретації різних релігійних авторитетів лягли в основу цих аргументів. За останні десятиліття стало звичною практикою використання різних аргументів на захист переслідування та дискримінації, і, як і раніше, головними противниками толерантності є релігійно-консервативні особистості та організації. Якщо ми ретельніше розглянемо нерелігійні аргументи, висловлювання про людську природу, сім’ю як опору суспільства, права дітей щодо їхніх батьків і так далі, то, найімовірніше, переконаємося, що вони майже завжди націлені винятково на обмеження прав геїв і лесбіянок. Нерелігійні аргументи лише заміняють релігійні в тих суспільствах, де релігійний контроль життя людей більше неприйнятний. Майже всі зусилля зі збереження, зміцнення та повторного введення заборони на одностатеву сексуальність або дискримінацію геїв і лесбіянок зазвичай ґрунтуються на релігійній опозиції. Те саме стосується й опору щодо гомосексуальності, яка виникла протягом останніх двох десятиліть у країнах, де інші релігії є домінуючими. Якщо дивитися з антигомосексуальної релігійної перспективи, загальна віротерпимість до відвертих геїв і лесбіянок, а також гомосексуальних сімей означає, що вони вже не бачать свої релігійні ідеали, відображені в суспільстві, в якому вони живуть. Це, звичайно, стосується й прийняття інших форм поведінки, які перебувають у конфлікті з консервативними релігійними переконаннями, проте внаслідок того, що багато консервативних груп приділяло таку увагу гомосексуальності, та через ту відкритість, якої гомосексуали досягли сьогодні, опозиція до неї набуває особливого значення.

З огляду на те, що всі правові заборони гомосексуальності мали пряму або непряму релігійну основу, немає нічого дивного в тому, що протидія легалізації мала часто потужне релігійне підґрунтя у вірян, які захищали власні релігійні переконання, хоч би в якій формі вони були кодифіковані в законодавстві. Коли в 1954 році лейбористський уряд запропонував скасувати статтю 213 Кримінального кодексу про заборону сексу між чоловіками, ця пропозиція зазнала поразки, хоча й була підтримана більшістю голосів у Стортинґу. Саме норвезька церква зіграла активну роль в обговоренні, тому закон був збережений. На захист закону виступила нарада єпископів, заявивши, що його зміна спричинить «легалізацію порочних і принизливих відносин, які порушують інтереси суспільства та християнської моралі». Замість скасування закону пропонувалося доповнити його статтею про заборону сексу між жінками279, оскільки «гомосексуальні акти є порочними та негожими діями». Згідно з думкою норвезької церкви, «ми стикнулись із суспільною небезпекою світових масштабів»280.

У 1971 році єпископи підтримали ідею скасування закону. Їхнє рішення, ймовірно, спричинене новим розумінням гомосексуальності як уродженого явища, тому звинувачувати гомосексуалів не можна281. Цю підтримку не варто розуміти як визнання гомосексуальності як такої, що особливо чітко простежується у ставленні норвезької церкви до закону про партнерство 1993 року. Звичайно, не всі християни були згодні зі стратегією легалізації, хоча й сприймали гомосексуальність як трагічну вроджену орієнтацію. Коли заборона гомосексуальності була висунута на голосування в Стортинґу в 1972 році, Християнсько-демократична партія одностайно проголосувала за її збереження.

Низка церков зіграла помітну роль у процесі декриміналізації, поширеному в усій Європі. Кальвіністська церква Шотландії підтримала пропозицію щодо продовження заборони, сприяючи тому, що меншість проголосувала проти декриміналізації в 1980 році282. У Північній Ірландії й католицька, й пресвітеріанська церкви бажали зберегти заборону, і гомосексуальність була декриміналізована там тільки в 1981 році після рішення Європейського суду з прав людини в Страсбурзі