Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Петро. Олександр розумів: тут розігралася трагедія, одна з багатьох трагедій цього народу, до якого він зараз ішов. І цю трагедію принесли ті самі люди, над якими він, Ях’я, хоче царствувати. Не хоче він царствувати над катами, не хоче, щоб падали й на нього сльози Клюсика та його народу, сльози сербів і чорногорців, угрів та поляків, молдаван і болгарів, гай-гай, скільки народів може він назвати! Чи ж може бути янголом цар катів? Але хіба весь його народ, хіба всі османли — кати?

Свистіла Клюсикова шабля, рубаючи без розбору направо й наліво, і розумів Олександр, що якби зараз на шляху цієї шаблі стояли турецькі діти, турецькі жінки й діди — з усіх летіли б голови. І він, Олександр, що б він міг сказати Клюсикові в цю мить? Гримів дзвін, закликаючи до помсти. Кому мститися? Йому, Олександрові? Чи якимось турецьким немовлятам? За що? Адже не він це робив? Чому ж йому так боляче й так соромно?

Олександр спідлоба дивився на Клюсика, який стояв над могилою, і якесь вороже почуття до Тимоша кипіло в душі, наче не турки, а Клюсик був винен у всій цій трагедії. І знав же, що не так усе це, а…

Клюсик постояв над могилою, потім, утерши рукавом сльози, мовчки пішов у хату. Відсунув двері, що висіли на одній петлі, вони зарипіли…

Петро повільно зліз з коня, за ним те ж саме зробили усі і пішли в хату…

Клюсик поклав своїх товаришів спати в хаті, а сам цілу ніч ходив по селу. Він згадував батька й матір, згадував двох сестричок, яких не застав. На кладовищі за селом знайшов могилу батька. Цвяхом на хресті було випечено, коли батько помер, — два роки тому. Могил сестричок не було, отже, їх забрали в неволю.

Він не помітив, як стало сіріти надворі, а далі й розвиднятися. Вже коли стало сходити сонце, тоді ніби отямився. Знову озвався дзвін на церкві. Клюсик стояв на горі і добре чув, як скликає той дзвін усіх живих. Далеко по вранішньому степу лунають його звуки… Тиміш подумав: не треба дзвонити!

Щойно подумав, як побачив на обрії, на синьому заході, загін вершників. Вони не могли бачити Клюсика, бо він стояв між ними й сонцем, а Клюсик бачив усе і розумів: то татари. Можливо, ті, яких веде Гаспареоне…

Розділ шістнадцятий, який оповідає про надію, оте останнє, що гине в людині

Петро відчував, що сьогодні, мабуть, його останній день. У Клюсиковій хаті його зморив-таки сон, він тривав недовго, — всього дві чи три години за останні дві доби. Але перед світанням Петро прокинувся — щось шпигонуло в серце. Він зрозумів, що отруйна стріла продовжує свою дію, отрута входить все далі й далі в тіло. Голова була ясна, але тіло стало таким важким, що просто неможливо було піднятися. Плече горіло, наче облите окропом, уся ліва рука розпухла, опух перекинувся на груди й на спину, та навіть головою повернути було боляче й важко. Три дні — казав корчмар. Позавчора зранку Петра було поранено, сьогодні мине дві доби. Лишиться одна доба. Завтра Петро лежатиме, як колода, все тіло його розпухне, і не зможе він поворухнутися, — і тоді зупиниться й серце. А він так і не довіз Олександра хоча б до половини шляху від Дністра до Києва…

Світало… Хлопці спали, сопучи носами, за хатою паслися коні — Петро чув їхнє форкання.

Петрові не хотілося будити товаришів, але треба було негайно виїжджати. Дорога далека й важка, і треба якомога швидше відірватися від татар. Ще один день доброї їзди — і тоді можна вважати, що Олександр майже в безпеці: татари далеко від Дністра не підуть, хоч би як того Гаспареоне хотів…

— Вставайте, хлопці! — сказав голосно Петро. Чотири голови заворушилося. Спочатку підвівся Йован, за ним Джузеппе. Прокинулися Йон і Олександр…

— А Клюсик де?

«Ходить, напевне, по селу, — з досадою подумав Петро. — А треба ж їхати, і якомога швидше…»

Він розумів Клюсика: той вражений тим, що на місці рідних Ямок застав пустку. Але ж треба думати і про завдання Борецького.

Скрипник спробував устати, але не зміг. Усе тіло мов налилося свинцем. Він обережно спробував перевалитися на живіт, але зачепився плечем за стіну й охнув…

— Графе, — сказав він підкреслено спокійно, — підійди до мене, я маю щось сказати.

Олександр підійшов, на його обличчі був подив.

— Хлопці, вийдіть усі, у нас таємна розмова! — наказав Петро.

Джузеппе і Йован здивовано перезирнулись і мовчки вийшли. А Йон поглянув на посіріле обличчя Петра і сказав:

— Бадю Петря, вам погано? Так?

— Кому сказано вийти? — обернувся до хлопця Олександр. І коли молдаванин вийшов теж, запитав: — Що таке, Петре? Погано?

— Допоможи мені підвестися, — попросив Петро і засоромився свого безсилля. — Ти розумієш, от ніяк не можу… Тіло важке, і ніякої сили нема…

Олександр, намагаючись не показувати свого хвилювання, мовчки взяв Петра за поперек. Петро охнув, але наказав:

— Підіймай, підіймай!.. О, отак…

Руки й ноги були неслухняні. Руки безсило висіли, а ноги не хотіли стояти. Все тіло боліло, мов по ньому пробіг табун коней…

Напружуючись усім тілом, Петро обережно ступнув. Нога підігнулася, йому стало жарко від болю, що охопив геть усе тіло, але він устояв.

— Дай відпочити, — важко дихаючи, мовив Петро. І раптом: — А ти думав про те саме?

— Про те саме…

— Ну, і що?

— Нічого… Дещо придумав… Бити треба… Бити до ноги все їхнє військо, топити весь їхній флот, тільки так можна примусити їх відступити. Іншого шляху нема. І доки тяжко поранений звір зализуватиме рани, набиратися сили, щоб, як тільки полізе він ізнову, вдарити ще дужче…

— Ну, це ти від злості, від того, що побачив учора. А коли ти побачиш розгромлений Синоп чи Стамбул, то ти подумаєш навпаки?

— Потім будемо про це говорити… Ступни ще раз.

— Тримай мене, я ще ступну, — попросив Петро.

— Тримаю, тримаю…

Так вони дійшли від однієї стіни до другої. Потім Олександр зовсім відпустив Скрипника, і той, гнучись, мов поранений ведмідь, клишоного пішов по хаті.

— Ось так, — намагаючись усміхнутися, від чого сіпнулася ліва щока, мовив Олександр. — Походи трохи, розійдешся… А там і рукою поворуши, розжени кров. Тільки не поспішай, Авдиторе…

Петро зиркнув спідлоба на Олександра:

— Був Авдитор, та весь з’їздився… Наткнувся-таки на загибель свою…

— Ти наткнувся на мою загибель — стріла призначалася мені…

Петро промовчав, поволі ходячи по хаті. Він повинен