Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

розігнати кров, і тоді проживе ще добу. А там хто його знає? Може, й справді, знайдуть якусь ворожку чи шептуху, яка допоможе йому, Петрові, нарешті, доїхати до Києва.

Несподівано забамкав на церкві дзвін. Отже, прокинувся Балабай. Може, хоч цей дзвін примусить Клюсика згадати, що його чекає товариство…

— Клюсику! — загорлав Джузеппе за хатою. І знову: — Клюсику!

І здалеку почулося:

— Біжу!..

Він прибіг — засапаний, забрьоханий у вранішній росі й переляканий.

— Татари!

Всі переглянулися, не в силі сказати щось у відповідь.

— Скільки? — діловито запитав Скрипник. Він знову був тим Петром, до якого всі встигли звикнути в дорозі. Тільки рухи його були трохи повільніші, ніж звичайно, та ще по обличчю пішли червоні й білі плями. А голос той самий — твердий, рішучий і спокійний…

— Десятків зо два, — скоромовкою відповів Клюсик.

— Ясно… — Петро неквапливо пройшов по хаті. Потім повернувся до Йована: — Негайно заведи коней у повітку і будь при них, щоб вони не заіржали, як тут проїжджатимуть татари.

Йован кулею вилетів з хати.

Петро глянув на Джузеппе й графа:

— Ви перебіжіть у сусідську хату і тримайте під пістолями вулицю. Але першими не стріляти!.. Може, вони промчать по селу й нічого не помітять…

Подивився на Клюсика:

— Ми лишаємося з тобою тут. Набивай пістолі. Але, знову ж, щоб не бачили ні тебе, ні мене. Вони можуть спочатку вислати розвідників. Ми не повинні себе виказати…

Іще раз, уже швидше, пройшов по хаті. Глянув на Олександра і Джузеппе:

— Біжіть, та швидше! А ми тут з Клюсиком іще поговоримо…

Граф з італійцем вийшли. А хвилин за три Петро побачив, як на горі над селом з’явилося троє вершників. Вони якусь мить постояли, дивлячись униз, потім почали обережно спускатися в Ямки…

Тривожно зринав над селом у небо дзвін…

Балабай дзвонив собі й дзвонив, він не знав навіть, для чого все це робить. Отак звик з раннього рання до пізнього вечора бити молотом по ковадлу, тому й зараз приходив до церкви, як до кузні, щоб дзвоном металу розбудити село… Балабаєві здавалося, що коли він довго дзвонитиме, то повстають з могил його загиблі односельці, повернуться з неволі взяті в ясир ямчани і прийдуть до церкви, щоб, помолившись, починати нове життя.

Унизу почувся тупіт копит, але Павло Балабай навіть не звернув на те уваги. А потім згадав, що хтось тут уже їхав. Він підійшов до поручнів і звісив голову, щоб подивитися.

Внизу стояли коні. На одному з них сидів татарин. Він подивився на Балабая і кинув у нього арканом…

Балабай відхилився вбік, зашморг пролетів повз нього.

А сходами знизу, наближаючись, гримотіли чиїсь кроки…

Тривожно стало Клюсикові на серці. Дзвін ніби захлинувся й замовк. Ця тиша, що настала зненацька, гримнула у вухах, мов постріл.

Петро, завмерши біля вікна, напружено вдивлявся в вулицю. Він не бачив, як Клюсик по-кошачому нечутно вискочив надвір і принишк під тином…

— Сакраменто! — вилаявся в сусідській хаті Джузеппе, побачивши, що Клюсик з’явився надворі. — Що він надумав? — просичав італієць. — П’єтро ж казав, щоб…

— Тихо! — прошепотів Олександр і кивнув головою у бік церкви.

— Сакра… — і слово завмерло на губах Джузеппе.

Від церкви їхало троє татар, ведучи на аркані безрукого чоловіка. Аркан другим кінцем був прив’язаний до сідла середнього татарина, а ті татари, які по краях, їхали майже поряд з безруким чоловіком і по черзі шмагали його нагайками, підганяючи.

— Ти-хо, — прошепотів Олександр, цілячись в ординців з двох пістолів. Він не знав, що зробити, щоб виручити цього нещасного, такого ж, як і той, якого вони учора бачили в Сугаках… Що робити? Він, граф Олександр, претендент на турецький престол, майбутній вершитель доль мільйонів людей, не міг зараз допустити, щоб ось отут умирала людина… Але ж є наказ Петра: мовчати. Мовчати, хоч би там що було! Мовчати, бо тоді кінець усім.

Татари вже минали хату, в якій сиділи Олександр і Джузеппе, зараз вони пройдуть повз хату, де засіли Петро і Клюсик, і все буде тихо, і вони вб’ють цього нещасного, незнайомого йому, синові чужої землі, чоловіка… І вони всі мовчатимуть! П’ятеро мовчатимуть, бо берегтимуть життя шостого — Олександра. А шостий?

І Олександр вискочив у вікно. Ще мить — і він перестрибнув тин і вискочив на дорогу.

— Стійте! — вигукнув він.

Але ординці не оглянулися. Бо перед ними стояв Клюсик з двома пістолями в руках.

Татари зупинилися. Ні до якого бою вони не були готові, а цього безрукого потягли тільки для того, щоб прогнати його селом, зробити розвідку разом з розвагою, а тоді притягти його на аркані, звісно ж, уже мертвого, до ніг мурзи Ризи та отого баші в одязі фаранга…

— Ви чого оце, ненажери, каліку чіпаєте? — запитав Клюсик.

Вони не розуміли його мови, але втямили, про що він питав.

— Де моя мати? Де мої сестри? Де моя наречена? Де моє село? — закричав Тиміш. І гримнули два постріли.

Коні двох крайніх ординців піднялися ставма, скидаючи з себе уже неживих вершників. Той, що був з арканом, круто повернувши, кинувся назад. Олександр ледве встиг відскочити, щоб не втрапити під копита й шаблю татарина, його постріли пролунали запізно — ординець мчав уже вулицею, тягнучи за собою Балабая, який уже не схожий був на людину…

Пролунали ще два постріли. Спочатку впав ординець, а вслід за ним, перевернувшись через голову й жалібно заіржавши, впав кінь.

…Петро, понуро, по-ведмедячи міряючи кроками хату, мовчав. Мовчали всі. Тільки в кутку на чиємусь плащі хрипів, доходячи, Балабай. Аркан смикнув його надто сильно…

— Ну? — нарешті запитав Петро, люто зиркаючи в бік Олександра і Клюсика. — Ну? Врятували?

— Я не міг… — понуро відповів Олександр.

— А я, розумієш, міг! А я міг спокійно дивитися! — визвірився Скрипник.

— Петре, — діловим тоном перебив Йован. — Татари з’явилися з другого боку — ще на одній горі.

— Ось і захлопнулася пастка, — повільно промовив Петро. — Тепер нам залишається якнайдорожче продати голови… — Зітхнув, оглянув своїх товаришів. Потім підійшов до вікна, поглянув на гору. Сказав: — Кінець розмовам! Будемо битися! Все!

— Можна вийти біля водяного млина, — озвався Клюсик. — А я залишуся тут і битимусь, доки ви не вийдете з Ямок. Я їх затримаю на якийсь час…

— На який же ти час затримаєш? На дві хвилини? Чи на три?.. Красиво вмерти хочеш? Не вийде!

— Ніхто не хоче вмирати, — розсердився Клюсик. — І ти це краще за мене знаєш. Але я в своєму селі. Я знаю тут кожен завулок.

— Цить! —