Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

– Я не божевільна!

– Але досі розмовляєш із Ферном.

– Це злочин?!

Вона примирливо розвела руками.

– Ми дивилися в одне небо, Тає. Відпочинь. Ти перевтомилася.

«Сказала чаклунка, яку хитає від вітру».

– За весь тиждень я й за холодну воду не бралася!

– Неробство теж вимотує.

Ось і відповідь.

Я видавила усмішку і відступила. Мелу не переконати.

І нехай. Залишимося кожна зі своєю думкою. Так навіть краще, адже якщо Барр справді почув мене і вештається поблизу, однією проблемою стане більше.

– Тає, хочеш подивитися на фокус із тістечками?

– Знову попелиця? – Я зморщила ніс. – Обійдуся.

– Кліщі.

– Чудово, це ж усе міняє, з радістю приєднаюся!

Сарказм Мела пропустила повз вуха. Схопила сумку, з дна якої просочувалася тягуча каша, перевірила, чи є в кишені кольорова крейда, і покликала Брена. З подивом глянула на Лілею, яка надумала долучитися до навчання, проте нічого не запитала.

За ті чотири вулиці, які відокремлювали нас від власника надзвичайно злого, небезпечного і непередбачуваного, але від того не менш улюбленого собаки, що підхопив кліща, я почула історію знищення попелиці в трьох різних варіаціях.

Натхненний Сокіл базікав без угаву, місцями перекручував, нещадно перебільшував, прибріхував і робив усе можливе, щоб залишатися в центрі уваги.

«Перед дівчиною красується», – ми з чаклункою обмінялися поглядами. І нехай Брен був єдиним із практикантів, хто викликав у мене симпатію (точніше, єдиним, хто не спричиняв підозр, оскільки під час трагічних подій був у полі зору), маю визнати: він любив чванитися.

Лілея слухала його промови з відкритим ротом і навіть попросила ввечері навчити її малювати те саме заклинання. Коли ми досягли садиби пана Ашиша із Грачів, вона повністю перейшла на бік знань. Чи Сокола? Навряд чи. Впевнена, дівчина достатньо пожила на світі, щоб зрозуміти: мідь і срібло не поєднуються.