Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

все, що діялось у кімнаті, перемогло, проте, страх і містер Піквік знову виткнув голову. Картина була ще гірша. Немолода леді кінчила лагодити свою зачіску, убралась у мережаний чепець і замислено дивилась на вогонь у каміні.

„Що далі, то гірше, — подумав містер Піквік. — Треба щось робити. З самовпевненої поведінки леді мені ясно, що я потрапив не до своє! кімнати. Якщо я озвуся, вона збудить весь дім, а коли залишуся тут, наслідки можуть бути ще прикріші.

Нема чого й казати, містер Піквік був один з найскромніших і найделікатніших людей. Сама думка показатися перед леді в нічному ковпаку страхала його, а він, як на те, занадто затяг кляті поворозки і ніяк не міг розв’язати вузол. Лишався тільки один вихід. Містер Піквік заховався за запоною і голосно кашлянув:

— Кха — хм!

Що несподіваний звук налякав леді, було очевидно, бо вона мало не впала на свічку. Що вона переконала себе, ніби то їй здалося, теж було очевидно, бо, коли переляканий на смерть містер Піквік, гадаючи, що вона знепритомніла, наважився знову виткнутися зза завіси, леді, як і раніше, задумливо дивилася на вогонь.

— Надзвичайно чудна жінка, — прошепотів містер Піквік, зникаючи знову за завісою. — Кха-хм!

— Праведне небо! — скрикнула немолода дама. — Що це таке?

— Це… це… тільки джентльмен, мадам, — заспокоював її містер Піквік зза запони.

— Джентльмен! — зойкнула перелякана леді.

„Все пропало", — майнула думка в голові містера Піквіка.

— Сторонній чоловік! — репетувала леді. Ще хвилинка— і весь будинок був би на ногах. Убрання її зашамотіло — то вона кинулась до дверей.

— Мадам! — розпачливо крикнув містер Піквік, у розпуці знову вистромивши голову. — Мадам!

Дарма що містер Піквік виткнув голову без будьякої певної мети, з’явлення її зараз же спричинилося до гарних наслідків. Як ми казали, леді була вже біля дверей. їй лишалося тільки переступити поріг, добігти до сходів та зняти крик, і вона безперечно встигла б уже зробити все це, якби нічний ковпак містера Піквіка не відкинув її до найдальшого закутка кімнати. Остовпіла леді стояла там і безтямно позирала на містера Піквіка, а містер Піквік І собі безтямно дивився на леді.

— Негідник! — скрикнула леді, ховаючи між долонями своє обличчя. — Чого вам треба?

— Нічого, мадам; абсолютно нічого, — поважно запевнив містер Піквік.

— Нічого? — повторила леді, озираючись.

— Нічого, мадам; слово честі, нічого, — і містер Піквік так енергійно труснув головою, що китиця на його нічному ковпаку аж затанцювала. — Я ладний піти крізь землю, як подумаю, що стою перед дамою в ковпаку (тут леді миттю смикнула чепчик з своєї голови), але я ніяк не можу розв’язати його, мадам. (Тут містер Піквік на доказ своїх слів з страшною силою смикнув за поворозки). Я бачу тепер, мадам, що зайшов не до своєї кімнати. Я не пробув тут і п’яти хвилин, коли ви раптом зайшли.

— Це занадто неймовірна історія, щоб вона могла бути правдивою, сер, — не повірила дама, ревно ридаючи. — Зараз же ідіть звідси!

— Зараз, мадам, і з великою охотою, — відповів містер Піквік.

— Не баріться, — настоювала леді.

— Зараз, — повторив містер Піквік, з’являючись ізза ліжка. — Безперечно зараз же піду, мадам. Я страшенно шкодую, мадам, що був неповинною причиною вашого хвилювання і так знервував вас.

Леді вказала на двері, і тут в усій красі виявилась одна з кращих рис вдачі нашого героя. Не зважаючи на те, що, поспішаючи, він поверх ковпака наклав ще капелюх, не зважаючи на те, що в руках він ніс черевики та гетри, а через плече в нього були перекинені фрак і жилет, ніщо не могло зламати його природженої чемності.

— Надзвичайно шкодую, мадам, — запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.

— Ідіть мені зараз же, сер, якщо ви й справді шкодуєте; зараз! — сердилася леді.

— Цю хвилиночку, мадам, — сказав містер Піквік, відчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на підлогу. — Сподіваюся, мадам, — закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись, — сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами. — Та раніше як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.

Хоч містер Піквік і поздоровляв себе із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а, проте, становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинку, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою; а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити якийнебудь лякливий пожилець. Доводилося залишатись у коридорі до самого ранку. Отже, зробивши навпомацки кілька кроків і наткнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добрався до ніші в стіні й присів там, вирішивши філософічно чекати світанку.

Але йому судилось пережити й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з’явилася людська постать. Містера Піквіка огорнув невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був містер Семюел Веллер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочити.

— Сем, — несподівано виринув перед ним містер Піквік, — де моя спальня?

Містер Веллер глянув на нього з проречистим здивованням, і містерові Піквіку довелось повторити своє запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямився і провів свого пана до його апартаментів

РОЗДІЛ XVIII

Містер Семюел Веллер починає віддавати всю свою енергію готуванням до реваншу в боротьбі між ним і містером Тротером.

Ранком наступного дня в маленькій кімнаті поруч із стайнями сидів містер Веллер — старший і готувався їхати назад до Лондона. На столі перед ним стояв кухоль елю, лежав кусень холодної яловичини і чималого розміру окраєць хліба, які він по черзі й цілком безсторонньо обдаровував своєю ласкою. Він саме врізав здоровезну скибку хліба, коли кроки когось, хто увійшов до кімнати, примусили його підвести голову. То був його син.

— Доброго ранку, Семі! — привітався батько.

Син підійшов до кухля з елем і, багатозначно хитнувши головою до батька, почав замість відповіді дудлити питво.

— Ми розлучаємось, Семі,— урочистим тоном промовив родитель, — і невідомо, коли побачимося знову. Мабуть, мене доконає твоя мачуха, а, може, зі мною скоїться ще тисяча якихось пригод раніше, ніж ти почуєш