Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

Генетики виявили у них рідкісне захворювання. Прогнози найсумніші.

Батьки спочатку втратили душевні сили. Але декілька безсонних ночей привели їх до рішення провести залишений час так, щоб діти були найщасливішими. Вони навіть склали план повноцінного відпочинку, збиралися у відпустку.

Але якийсь медичний авторитет вранці наступного дня вніс у їхні плани корективи своїм дзвінком. Цей лікар стверджував, що існує шанс врятувати. Але врятувати лише одного пацієнта, провівши операцію обом. Батькам потрібно лише вирішити, якого з них врятувати...

- Тільки!.. - ошелешено видихнув янгол.

- Тільки, - глухо повторила я. - Котра година?

- Вісім, - розгублено відповідає мій співрозмовник, збитий з пантелику запитанням.

- Через п'ять хвилин відлітає літак з цим самим авторитетом, - зауважую я. - Рішення треба було приймати протягом однієї ночі. Щоб професор провів цю унікальну операцію сьогодні, а потім міг спокійно відлетіти на конгрес з доповіддю, віддавши вижившого пацієнта на піклування місцевих лікарів.

Саме тому завідуюча попросила мене бути цю ніч з батьками. В неї надзвичайно багатий життєвий і професійний досвід. Це жінка у літах. Але весь її досвід виявився раптом безглуздим і нікчемним. Мій, до речі, теж. Вона розгубилася. І не має права прийняти рішення за батьків. А якби і мала, то що б вона вирішила, що сказала б, зробила?

- А ви? Що повинні були зробити ви?!

- Підтримати їх, ймовірно, не дати втратити розум, - інстинкт самозбереження дає мозку заспокоїтися, і я стаю трохи вʼялою і ніби байдужою.

- Що ж вони вирішили? - затримуючи подих, цікавиться янгол.

- А чи існує рішення?.. Мені здається, що я ніколи не забуду цю ніч. Вони згадували їхнє дитинство, потім дитинство хлопчиків. Потім ми плакали. Голосно, до ридання. Потім абсолютно тихо. Потім сміялись. Щасливі, що сьогоднішній день є, був у нас всіх. Потім телефонувала завідуюча. О! Не думайте, що вона уникнула цього питання! Всю ніч вона відповідала на наші нісенітні запитання, які повторювалися, майже не змінюючись. Ні, батьки не можуть стати донорами, щоб врятувати обох. Ні, не існує інших донорів, методика взагалі експериментальна і мало зрозуміла. І на всі спроби вийти з глухого кута - тільки "ні".

Ви знаєте, я вперше бачила, як люди сивіють за одну ніч, просто перед моїми очима...

Я вражено замовкла, ще раз переживаючи ці моменти, і витерла сльози. Виявляється, я плакала.

- Вони не знали, як можна сказати одному малюку, що інший повинен жити, а він - ні. І як, кого з них вибрати? За яким принципом? Не намагатися врятувати жодного? Чи можна пренебрегти таким шансом?

Перший народжений за хвилину раніше має схильність до мистецтва, другий хлопчик схиляється до точних наук. Кого забрати з цього світу: можливого Ейнштейна чи Моцарта?

Ми пройшли, мабуть, всі круги ада цієї ночі. Якщо ми каялися в гріхах занадто голосно, прошу пробачення. Але нам якось не вдавалося зрозуміти, за що це випробування батькам і самим хлопчикам. Настав ранок, але ми все ще не знали, як поступити.
О восьмій ранку треба було дати професору однозначну відповідь. Але відповіді не було...

Ви знаєте, це так нагадує воєнні історії порятунку дітей з концтаборів. Найгірше в тому, що війна видима, про неї всі знають. Це боляче, страшно. Я знаю. Але... Ця війна невидима...

Крім того, у всіх батьків є юридична, соціальна відповідальність. Тим паче, у прийомних батьків. І було б лицемірством стверджувати, що цей аспект не був врахований.

Ми знову трішки помовчали.

- Так що ж вони вирішили?

- Нічого.

- Тобто, як нічого?! - окрикує він, ніби в нього було рішення.

- Так, дуже просто!

- А що ж ви тоді відповіли професору?

- Правду, звісно. Так і сказали, що коли батьки хвилюються, чутливі діти зазвичай не сплять... А коли діти люблять, вони схильні підслуховувати та приймати дуже дорослі, хоч і ексцентричні рішення... - я таємниче посміхаюсь своїм спогадам. - І ці хлопчики виявилися розумнішими за всіх дорослих разом взятих.

- Ви мене абсолютно збентежили.

- Професор сказав приблизно так само.

- І що вони зробили або сказали?

- Втекли з лікарні. Разом. В палаті, де я зараз сиджу, лежить лише їх записка. Два різні почерки, але думка одна. Один не зможе жити без іншого. Вони все вирішили самі...

Знаєте, тепер я розумію, чому сьогодні подзвонила. Коли вимовляєш вголос, іноді знаходиться рішення.

- Ви знайшли рішення, дивовижна людина?

- Так, мені здається, що знайшла.

- Тоді говоріть швидше, і я всіма силами спробую вам допомогти! - з ентузіазмом майже закричав янгол.

- Обіцяєте?

- Обіцяю! - урочисто вигукнув він.

- Я хочу обміняти своє життя на їхнє. Ні, потрібно обережніше зі словами, чи не так? Тоді так... Я хочу віддати своє життя, щоб жили ці хлопчики. Обоє.