Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Ну звісно ж!

Не знаю, куди вона сходила і як це зробила. Мабуть, проникла до буфету Білого дому й через кілька хвилин повернулася з тарілкою сандвічів і двома пляшками пива. Яловича тушонка із житнім хлібом повернули мене до життя. Наминаючи третій бутерброд, я спитав:

— Мері, як ти гадаєш, коли скінчиться оця нарада?

— Зараз подумаю, — відповіла вона. — Там чотирнадцять чоловіків включно зі Старим. Як на мене, то нарада триватиме мінімум дві години. А що?

— В такому разі, — сказав я, доїдаючи останній шматок, — ми маємо достатньо часу, щоб непомітно вислизнути звідси, знайти нотаріальну контору, одружитися, а потім повернутися, перш ніж Старий помітить нашу відсутність.

Мері не відповіла й не подивилася на мене. Натомість уставилася поглядом на бульбашки у своєму пиві.

Нарешті вона підвела очі:

— Я зроблю це, якщо ти просиш. Правда, зроблю. Але мені не хочеться починати з брехні. Як на мене, то краще нам цього не робити.

— Ти не хочеш одружитися зі мною?

— Семе, я вважаю, що ти ще не готовий до одруження.

— Краще на себе подивися!

— Любий, не гнівайся. Я не зволікаю, чесно. Я буду твоєю хоч із довідкою про шлюб, хоч без довідки. Можеш мати мене де завгодно, коли завгодно і як завгодно. Але ж ти мене ще не знаєш. Пізнай мене — може, ти ще й передумаєш.

— Я не маю звички передумувати.

Мері поглянула на мене, нічого не сказавши у відповідь, а потім відвела убік свій сумний погляд. Я відчув, як почервоніло моє обличчя.

— То були екстраординарні обставини, — вперто сказав я. — Такого з нами не трапиться знову і за сотню років. Я сам не відав, що кажу, це було...

— Знаю, Семе, — перервала мене Мері. — Зараз ти хочеш переконати мене, що цього насправді не відбулося, чи принаймні що зараз ти відповідаєш за свої слова. Але тобі нічого не треба доводити. Я нікуди від тебе не втечу і я не маю до тебе недовіри. Забери мене звідси на вікенд, а ще краще перебирайся до моєї квартири. Якщо побачиш, що я тобі підходжу, то завжди матимеш час зробити мене «порядною жінкою», як казала колись моя бабця, правда, одному богу відомо, що вона мала на увазі.

Мабуть, вигляд у мене був похмурий, я й сам це відчував. Поклавши свою руку на мою, Мері мовила серйозним тоном:

— Поглянь-но на мапу, Семе.

Я повернув голову й поглянув на мапу. Вона була червоною, як і завжди, а може, навіть червонішою: мені здалося, що небезпечний район довкола Ель-Пасо розрісся ще більше.

Мері продовжила:

— Спершу треба вичистити геть цю гидоту, любий. Опісля, якщо у тебе залишиться бажання, спитай мене знову. А тим часом маєш у своєму розпорядженні привілеї без обов’язків.

Здавалося, цілком слушна пропозиція, але річ була в тім, що мені хотілося не цього. І чому це чоловік, який завжди уникав одруження як чуми, раптом вирішив, що його задовольнить лише шлюб, і тільки шлюб? Я стикався з подібними випадками сотню разів і ніколи цього не розумів; а тепер я сам робив те ж саме.

***

Щойно нарада завершилася, Мері мала повернутися до своїх обов’язків. Старий забрав мене на прогулянку. Так, на прогулянку, хоча ми дійшли тільки до Меморіальної лавки Баруха. Він усівся на неї, покрутив у руках люльку, і уставився перед собою поглядом. День був задушливим, і це було типово для Вашингтона, але в парку майже нікого не було. Напевне, люди поки не звикли до вимог програми «Оголена спина».

— Програма «Контрудар» розпочинається опівночі, — нарешті озвався Старий.

Я нічого не сказав, бо питати було марно.

Невдовзі він додав:

— Ми влаштуємо напад на кожну ретрансляційну станцію, радіо- й телестанцію, газетну редакцію, а також на кожен офіс «Вестерн Юніон» у червоній зоні.

— Непогано, — відповів я. — Скільки людей для цього знадобиться?

Старий не відповів, а натомість мовив:

— Не подобається мені це. Анітрохи не подобається.

— Що ти хочеш сказати?

— От дивись, хлопче: Президент виступив по телебаченню і наказав усім познімати сорочки. Але ми дізнаємося, що наше послання не дійшло до інфікованих територій. Якою, за логікою, буде наступна подія?— Мабуть, програма «Контрудар», — знизав я плечима.

— Вона ще не почалася. Думай — вже більше доби минуло, — що мало трапитися, але не трапилося?

— Звідки мені знати?

— Маєш знати, якщо хочеш досягнути хоча б чогось самотужки. Ось... — Старий подав мені ключ від аеромобіля. — Злітай до Канзас-Сіті й поглянь, що там і як. Тримайся подалі від трансляційних станцій, полісменів і. — чорт забирай! — ти ж краще за мене знаєш, звідки вони можуть напасти. Не попадайся слимакам на очі. До всього придивляйся. І не дозволяй себе спіймати. — Поглянувши на свого пальцевого годинника, Старий додав: — Повертайся сюди за пів години до півночі або раніше. Рушай.

— Чи не забагато часу ти виділив мені для оцінки всього міста? — дорікнув я. — Тільки до Канзас-Сіті майже три години ходу.

— Понад три години, — уточнив Старий. — Не привертай до себе уваги: пильнуй, щоб тебе не оштрафували.

— Ти ж чудово знаєш, що я — обережний водій.

— Рушай.

І я рушив, зупинившись біля Білого дому забрати своє спорядження. Я змарнував десять хвилин, переконуючи охоронця, що я справді тут був останньої доби і що мені вкрай необхідно забрати свої речі.

Авто було те ж саме, в якому ми зі Старим сюди приїхали, — я взяв його на стоянці Рок-Крик. Вуличний рух був слабенький, і я поцікавився у диспетчера стоянки, в чім причина.

— Вантажні й комерційні перевезення призупинені, — пояснив він. — Надзвичайний стан! До речі, ви маєте військовий