Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Там вона проковтнула кілька гранатових зернят і була змушена навіки залишитися у царстві мертвих.

У книжці була гравюра з моментом викрадення Персефони богом. У волоссі — квіти, кілька з яких впало на землю, груди оголені. Аїд обхопив її руками ззаду і міцно тримає. Персефона скинула руку в повітря, з її уст зривається крик, на обличчі вираз жаху. Аїд же дивиться прямо перед собою.

Закривши книжку, Ноемі відвернулася. Її погляд впав на куток, де на шпалерах росла цвіль. Поки вона розглядала плями, ті заворушилися.

Господи, що це за оптична ілюзія?

Сіла на ліжку, однією рукою стискаючи покривало, а в іншій тримаючи сигарету. Відтак підвелася і, не відриваючи погляд від плям, підійшла до стіни. Їхній рух заворожував. Вони складалися у дивовижні візерунки, що своєю мінливістю нагадало їй калейдоскоп, тільки замість скелець і дзеркал плями цвілі в рух приводила певна органічна сполука, складаючи їх у закрути й гірлянди, що вмить розпадалися і виникали знову.

Був у тому візерунку і колір. З першого погляду здавалося, ніби він чорно-сірий, проте що довше Ноемі дивилася, то ясніше їй ставало, що деякі його частки світяться золотим. Золотим, жовтим і бурштиновим. Поступово гаснучи і яскравіючи, плями складалися у все нові й нові симетричні візерунки дивовижної краси.

Ноемі простягнула руку, щоб торкнутися плям, але вони поповзли геть, уникаючи її дотику. А тоді немов змінили думку: запульсували, забулькотіли, як смола, і зібралися в одну пляму, що вигнулась у довгий, тонкий палець, який поманив її до себе.

Під плямою в стіні загув рій бджіл. Заворожена їхнім дзижчанням, вона поволі потягнулася до плями, намагаючись торкнутися її губами. Провела рукою по тремтячих золотих візерунках, котрі пахнули землею й травою — пахли дощем — і могли розповісти тисячу таємниць.

Цвіль почала пульсувати в унісон з її серцем. Їхні ритми об’єдналися, й Ноемі здивовано розтулила губи.

Забута сигарета, яку вона досі тримала в руці, обпалила їй шкіру, і, зойкнувши, Ноемі впустила недопалок. Швидко нагнулася і поклала його у попільничку, а коли повернулася, пляма була непорушна. Перед нею була звичайна стара стіна, обклеєна брудними шпалерами.

Ноемі забігла у ванну і захряцнула за собою двері. Схопилася за край умивальника, щоб не впасти. Ноги не слухалися, і в паніці вона подумала, що зараз зомліє.

Не бажаючи падати, з останніх сил відкрутила кран і плеснула в обличчя холодною водою. Дихати — ось що їй зараз потрібно.

— Хай йому грець, — прошепотіла вона, обіруч тримаючись за умивальник.

Запаморочення поволі минало, але вона не збиралася виходити. Принаймні не зараз. Хай спершу переконається… Переконається у чому? Що більше не марить? Що не божеволіє?

Потерла шию та оглянула обпечену руку. Між вказівним і середнім пальцями, які тримали сигарету, залишився болючий опік. Знадобиться мазь.

Ще раз плеснула в обличчя водою і задумливо глянула у дзеркало, водячи пальцями по губах.

Гучний стук у двері змусив її підскочити.

— Ви там? — спитала Флоренс.

Не встигла Ноемі відповісти, як жінка відчинила двері.

— Хвилинку, — попросила.

— Чому ви курили у кімнаті? Це заборонено!

Смикнувши головою, Ноемі тільки пирхнула на такий сміховинний закид.

— Так? А по-моєму, доцільніше питання тут — що за хрінь відбувається у цьому домі? — процідила вона, насилу стримуючись, щоб не зірватися на крик.

— Що за слова! Слідкуйте за язиком, дівчино.

Ноемі похитала головою й закрутила кран:

— Я хочу побачитися з Каталіною, негайно.

— Не смійте наказувати мені. От зараз прийде Вірджил і побачи…

Ноемі схопила Флоренс за руку:

— Послухайте…

— Приберіть руки!

Але вона тільки стиснула сильніше. Флоренс спробувала відштовхнути її.

— Це що таке? — почувся Вірджилів голос.

Він стояв у дверях, допитливо дивлячись на них. На ньому був той самий смугастий піджак, що й уві сні, при вигляді якого Ноемі аж стрепенулася. Мабуть, бачила вже його якось у тому піджаку, тому він і наснився їй у ньому. Хай так, але їй це не подобалося. З переляку вона аж відпустила Флоренс.

— Вона, як завжди, порушує всі правила, — поскаржилася Флоренс, поправляючи волосся, хоч у тому й не було жодної потреби, адже сутичка зовсім не зачепила її щільної зачіски. — Від неї самі неприємності.

— А ти що тут робиш? — спитала Ноемі, схрещуючи руки.

— Ти кричала, тому я зайшов перевірити, що сталося, — відповів Вірджил. — Припускаю, Флоренс тут із тієї ж причини.

— Саме так, — підтвердила жінка.

— Я не кричала.

— Ми обоє чули, — наполягла Флоренс.

Ноемі не пам’ятала, щоб кричала. Звісно, тут було шумно, але не через неї. То все бджоли, яких, щоправда, тут не було. Втім, вона точно не кричала — таке вона мала б запам’ятати. І навіть коли обпеклася недопалком, однаково не шуміла…

Обоє подивились на неї.

— Я хочу побачитися з кузиною. Негайно. А як не пустите, я прорвусь до неї силою!

Вірджил знизав плечима:

— У цьому немає необхідності. Ходи зі мною.

Вона пішла за Дойлами. Дорогою Вірджил озирнувся на неї, посміхнувся. Потерши руку, Ноемі відвела погляд. Коли зайшли у кімнату — здивувалася, що Каталіна не спить. З нею була Мері. Схоже, самих їх тут не залишать.

— Ноемі, що сталося? — спитала кузина, відкладаючи книжку.

— Хотіла побачити, як ти тут.

— Так само, як учора. В основному сплю, зовсім як Спляча красуня.

Спляча красуня, Білосніжка — це останнє, до чого зараз Ноемі було діло, але Каталіна була усміхнена, як раніше.

— Ти виглядаєш зморено. Щось сталося?

Завагавшись, Ноемі похитала головою:

— Нічого. Хочеш, я почитаю тобі?

— Я якраз збиралася пити чай. Складеш мені компанію?

— Ні.

Весь цей час Ноемі до ладу не знала, чого очікувати, та вже точно не чекала застати Каталіну в піднесеному настрої. Покоївка тихенько поправляла квіти у вазі — кволі, з оранжереї. Уся ця сцена хоч і виглядала трохи награно, та зовсім не підозріло. Ноемі пильно подивилась на кузину, вишукуючи найменші ознаки нещирості на її лиці.

— Правда, Ноемі, ти якась не така. Ти, бува, не захворіла?

— Я здорова. Тобі час пити чай. Я не заважатиму, — відказала Ноемі, не здатна на більше в присутності решти, хай якогось великого інтересу до їхньої розмови вони і не виявляли.

Вийшла у коридор. Вірджил вийшов із кімнати за нею й зачинив двері. Вони переглянулися.

— Задоволена? — спитав він.

— Мене це влаштовує. Поки що, — відрубала вона, прямуючи до себе в кімнату. Не звертаючи уваги на її різкість, Вірджил рушив за нею з явним