Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— нажахано прошипіла вона, оглядаючись на вартових, які знову посідали, збираючись продовжити гру при світлі сфер, розкладених на каменях перед ними.

— Не треба так кричати, — тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що він був дуже вдоволений із себе. — Пошити в дурні чотирьох вартових — це вам не абищо. І досі не віриться, що я це зробив!

— Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.

— Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, — стенув той плечима. — Вони від мене саме цього й чекали. Слідкували за кожним моїм рухом, немов приборкувачі небесних мурен, — а як же інакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати їм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони мені шкіру, якби вчасно не з’явилися ви!

Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.

О цій порі дорога до порту й близько не була такою запрудженою, як раніше, проте довкола все ще снувала напрочуд велика кількість людей. Вулиця освітлювалася масляними ліхтарями — бо сфери швидко потрапили б у чийсь гаманець, — але багато перехожих мали з собою сфероліхтарики, заливаючи бруківку веселкою кольорового світла. Люди були майже як спрени — кожен окремого кольору — і рухалися хто куди.

— То як, молода панно? — запитав Ялб, обережно ведучи її через людський потік. — Ви й справді хочете повернутися? Я ж бо сказав те, що сказав, лиш би виплутатися з тієї гри.

— Так, я дійсно хочу назад на корабель.

— А як справи з вашою принцесою?

— Наша зустріч… не дала сподіваних результатів, — скривилася Шаллан.

— Вона не прийняла вас? Та що з нею таке?

— Хронічне всезнайство, гадаю. Вона досягла такого успіху в житті, що тепер висуває нереальні вимоги до інших.

Ялб нахмурився, допомагаючи Шаллан оминути групу гульвіс, котрі, спотикаючись, пленталися по дорозі. Чи не зарано було для таких розваг? Ялб випередив її на кілька кроків, тоді повернувся і попрямував задом наперед, весь час поглядаючи на неї.

— Але ж це якесь безглуздя, панянко. Чого ж їй іще може кортіти, якщо не вас?

— Очевидно, куди більшого.

— Але ж ви — сама досконалість! Даруйте, що кажу вам це прямо в обличчя.

— Це тому, що ти йдеш задом.

— Зате повторюю без задньої думки: ви, панянко, виглядаєте хоч куди — з якого боку не подивись.

Вона мимоволі всміхнулася. Матроси капітана Тозбека були про неї аж надто високої думки.

— З вас би вийшла ідеальна підопічна, — вів далі Ялб. — Гарна, шляхетна, з вишуканими манерами і таке інше. Мені не надто до душі ваша думка про азартні ігри, але цього варто було очікувати. Бо ж яка пристойна жінка через це не сваритиметься?! Це все одно, якби сонце перестало світити чи море побіліло.

— Або Джасна Холін усміхнулася.

— Точно! У будь-якому разі ви просто бездоганна.

— Ти дуже люб’язний.

— Але ж це правда, — сказав він і зупинився, вперши руки в боки. — То, значить, на цьому й усе? Ви збираєтесь здатися?

Вона спантеличено глянула на нього. Той стояв серед метушливої вулиці, облитий жовтогарячим світлом ліхтаря, що падало зверху: руки в боки, білі брови тайлена звисають уздовж щік, із розхристаного жилета виглядають голі груди. У маєтку її батька такої пози не наважувався прибрати жоден громадянин — хоч якого високого рангу.

— Але ж я зробила все можливе, щоб переконати її, — відказала Шаллан, заливаючись рум’янцем. — Пішла до неї вдруге, і вона знову відмовила мені.

— Дві спроби, так? Коли граєш у карти, треба обов’язково зробити й третю. Вона найчастіше виявляється виграшною.

Шаллан нахмурилася:

— Але ж це неправда. Закони ймовірності та статистики…

— Я мало що петраю в математиці, побий її грім, — мовив Ялб, схрестивши руки на грудях, — але дещо тямлю в Пристрастях. Виграш приходить саме тоді, коли він конче потрібен — ось у чім річ.

Пристрасті. Поганське марновірство. Проте Джасна говорила те саме й про охоронні ґліфи, тож, напевно, усе залежить від того, з якого боку глянути.

Спробувати втретє… Шаллан здригнулася від самої думки про те, яким гнівом спалахне Джасна, якщо потурбувати її ще раз. Не випадало сумніватися, що вона візьме назад свою пропозицію щодо навчання у неї в майбутньому.

Але ж Шаллан усе одно ніколи не зможе скористатися нею. Це ніби скляна сфера, всередині якої немає самоцвіту. Гарненька дрібничка, яка нічого не варта. Тож чи не краще було натомість скористатися з останнього шансу посісти місце, якого вона потребувала негайно?

Нічого не вийде. Джасна висловилася чітко й недвозначно: поки що Шаллан бракує знань.

Поки що бракує знань…

У голові Шаллан спалахнула ідея. Приклавши захищену руку до грудей, вона стояла посеред дороги, зважуючи всю зухвалість свого задуму. Найімовірніше, її вишпурнуть із міста на вимогу Джасни.

З другого боку, якщо вона повернеться додому, не вичерпавши всіх можливостей, то чи стане їй духу глянути братам у вічі? Вони залежали від неї. Уперше в житті вона була комусь потрібна. Ця відповідальність спонукала її до дії. І лякала її.

— Мені би розшукати торговця книгами, — мимоволі проговорила вона, і її голос ледь затремтів.

У відповідь Ялб звів брову.

— Третя спроба — найчастіше виграшна. Як гадаєш, ти зможеш знайти для мене торговця книгами, чия крамниця ще відкрита о цій порі?

— Харбрант — велике портове місто, панночко, — відповів той зі сміхом. — Крамниці тут відкриті допізна. Просто почекайте на мене тут.

Він ринувся у вечірній натовп, залишивши її в тривожному очікуванні та з невисловленим протестом на вустах.

Зітхнувши, вона скромно присіла на кам’яний цоколь ліхтарного стовпа. Там мало бути безпечно. Вона бачила інших світлооких жінок, котрі проходили вулицею, хоча нерідко їх несли в паланкінах чи везли в уже знайомих їй маленьких ручних візках. Час від часу вона навіть бачила справжні екіпажі, хоча лише дуже багаті люди могли дозволити собі тримати коней.

За кілька хвилин, немов матеріалізувавшись нізвідки, з натовпу вискочив Ялб і заклично махнув їй рукою. Вона підвелася й поспішила до нього.

— Може, візьмемо візника? — запитала Шаллан, йдучи за ним у напрямку широкого провулка, що вів кудись убік по схилу, на якому стояло місто. Ступала вона обережно: її спідниця