Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Як там йому мається на тій клятій війні все більше відмовчувався, лише єдиний раз зізнався тітці у телефонній розмові, що у них під Савур-Могилою дуже гаряче, обстріли не вщухають, але вони тримаються і чекають наказу переміститися у безпечніше місце. Ця телефона розмова відбулася 13 серпня о дев’ятнадцятій годині вечора, якраз напередодні його загибелі.

Ховали Петра Дубика 20 серпня 2014 року, там де він і народився – у с. Немиринці Ружинського району Житомирської області. Зібралося все село, багато людей приїхало з інших місць, щоб віддати останню шану Захиснику.

Перша вчителька Наталія Олександрівна Сіра згадала, як одного разу мама купила Петі до школи коржика з пісочного тіста у формі зірочки, всередині якої було яблуневе повидло. Петро вирішив поділитися смаколиком зі всіма однокласниками. І так розділяв, що врешті-решт у його рученятах залишився тільки маленький шматочок з джемом. Побачивши це, він здивовано вигукнув: «А що ж мені залишилося?». Діти тоді весело сміялися, що Петя всіх пригостив, а себе обминув.

У ніч перед похованням свого колишнього учня, Наталія Олександрівна не могла зімкнути очей, згадувала яким він був при житті. Востаннє вона мала змогу спілкуватися з Петром у 2013 році, коли він був за свата на весіллі у свого найкращого шкільного друга Олександра Юхимця.

Саме в ту ніч перед похованням і народився у Наталії Юхимівні СІРОЇ вірш – присвята пам’яті Петру Дубику.

ПЛАКАЛА ТВОЯ ДУША
Загиблому у боях за Україну Петру Дубику присвячується

Посадила мати вишню біля хати,
Щоб цвіла яскраво цвітом весняним,
Щоб під нею грались хлопчики-малята
І щоб щастя й доля йшли до них у дім.

Та не так буває у житті буденнім,
Хоч і Божа ласка діє над людьми,
У невеличкій хаті виросло хлоп’ятко,
У чарівнім краї, в рідній стороні.

Був у школі чемним і відповідальним,
Друзів мав багато і дружбу цінував.
Ну а очі карі і усмішка ніжна –
Ні одну красуню він зачарував.

Був завжди привітним, знав, де і що сказати,
Бо більш за все він любив життя,
Хоч батьків зарання Бог забрав на Небо,
Залишив на нього все складне Буття.

Облетіла звістка всю нашу країну,
Що безжальний ворог знищує міста.
І пішли солдати рятувать Вкраїну,
Від російських найманців схід наш захищать.

У військовому загоні сміливий та відважний
З товаришами пліч о пліч він ішов у бій.
Жартував, що ворогів здолаємо
І вернемося живими у наш рідний дім.

Недовго тим жартам судилося бути,
Бо міна ворожа знайшла свою ціль.
Життя молоде обірвалось миттєво
І в родину принесло страшенну біль.

Якби була мати, кричала б: «Мій сину, 
Чого тебе Бог не вберіг?»
Якби був би батько, сказав би:
«Дитино, ти нашу країну зберіг».

Село проводжало із болем у серці,
А воїни-друзі ще й клятву дали,
Що ворога злого із рідного краю
Відправлять у інші світи.

І слава про тебе нехай не згасає,
Хай серце вкраїнське завжди пам’ятає
Синів, що життя віддали за народ.
Україні слава! Героям вічна слава!

Коли Петя Дубик навчався у другому класі Немиринецької школи, згідно графіку до навчального закладу приїхали медпрацівники з амбулаторії, брати у діток кров на аналізи. Його однокласник Коля Синюк панічно боявся вигляду крові і вирішив перечекати «небезпеку» заховавшись у бур’янах. До школи викликали маму Миколи і розпочали пошуки втікача. Зі своєї хованки хлопчина бачив, яку зчинив метушню, але виходити не збирався. Класовод Наталія Олександрівна звернулася по допомогу до учнів: «Давайте всі разом пошукаємо Миколу». 

Наперед вийшов невеликий на зріст Петро Дубик, повернувся до однокласників і, махнувши рукою, завзято вигукнув: «Хлопці, за мною!».

Вулиця на якій розташована Немиринецька ЗОШ І-ІІІ ст., у якій навчався Петро Дубик, носить тепер його ім’я. А під час відкриття меморіальної дошки, виконувалася присвячена йому пісня «Мальви», автором якої є Наталія Олександрівна Сіра, а місцеві музиканти поклали слова на музику. 

Односельці пам’ятають про Героя-земляка, доля якого згоріла у борні з російським агресором за Волю та Незалежність України.