Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

– Яка війна, хрещений? Невдовзі все заспокоється, – не зовсім впевненно відповів чоловік.

– Тебе ось, знову до армії призивають. Та й не тільки тебе, багато хлопців з нашого містечка повістки отримали, – продовжував сумніватися дядько.

– Так це ж звичайна перепідготовка на півтора тижні, щоб «великого брата» полякати нашою готовністю до драчки, – всміхнувся Петро Дубик.

– Як то кажуть: «Твої слова, та Богу у вуха», – промовив Анатолій Вікторович. – Пішли до хати, поїмо і завезу тебе до військового комісаріату. Можливо, щось там змінилося і тебе відпустять, – сказав з прихованою надією.

Перед тим, як мали вирушати до військкомату, за традицією присіли перед дорогою. Руслана Михайлівна не втрималася і запитала з тривогою племінника:

– Петю, вас хоч вчили в армії зі зброєю поводитися?

Він жартівливо розсміявся:

– Все більше з віником та лопатою вправлялися. Тьотю Руслано, не хвилюйтеся даремно, якихось десять днів «відслужу, відслужу, як треба, і повернусь».

Анатолій Вікторович відразу зрозумів, як тільки опинився на подвір’ї Ружинського районного військового комісаріату, що сьогодні його похресник з дружиною не побачиться – оформлення призову (біля сорока чоловік різного віку) відбувалося по діловому сухо, однак, емоції все рівно проривалися – декого проводжали засмучені дружини та батьки («як в радянському кіно про початок другої світової війни», – виникло у Охрімчука порівняння), дехто з «партизанів» (подумки він назвав деяких «мобілізованих» саме так, як саркастично називали у Радянському Союзі резервістів, яких залучали на місячну військову перепідготовку) прибув не зовсім тверезим, але були і зосереджені, скупі на рухи чоловіки, з спокійним поглядом очей, такі, як його Петро.

«Треба ж було в такий час народитися, щоб така неузгоджена доля випала племіннику моєї дружини», – скрушно хитнув сам до себе головою Анатолій Вікторович. Чомусь саме словом «неузгоджена» визначив для себе Анатолій Вікторович долю Петра, який з’явився на світ у 1984 році, коли, після низки смертей генеральних секретарів «безсмертної» (тут чоловік іронічно посміхнувся) комуністичної партії Радянського Союзу, країну очолив останній генсек Михайло Горбачов. Саме Горбачов залишився для нього демоничним символом величі Радянської імперії, яка звалилася у підвалини історії. Саме під час руйнації СРСР Україні випав божевільний шанс стати не тільки незалежною, але й потужно економічно розвинутою та заможною державою. Незалежність Україна все ж таки отримала, а ось її економічні надбання розійшлися по кишеням користолюбців від влади та звичайних бандюків-олігархів. 

Брати Дубики Олександр та Петро зростали саме у цей неймовірно важкий для їх батьків час розрухи 90-х років, коли гроші перестали мати будь яку вартість в країні, а майже єдиним джерелом виживання для селян стало їх підсобне господарство. Бідувати Дубики не бідували, але й достатку не бачили. Тому, полишивши шкільну лаву, хлопці вимушені були швидко дорослішати та самостійно торувати свій життєвий шлях. І тільки-тільки почало налагоджуватися життя (хоча скільки він себе пам’ятає стільки воно й налагоджується – з сумом визнав Анатолій Вікторович), як нові потрясіння, нова біда в державі – війна. Остаточної впевненості він ще немає, але все ж таки схоже на те, що це дійсно початок війни з «братерським» народом. 

Цигарка дотліла та обпекла пальці, стало раптом боляче, і Анатолій Вікторович спересердя замахав рукою.

– Що сталося, хрещений? – за думами він і не угледів, як до нього підійшов Петро. – Мух ганяєш?

– Клята папіроска, як казав Голохвастов, повідомила, що закінчилася, – засміявся чоловік. – Що там у тебе, Петю?

– Все, тепер я військовослужбовець Збройних сил України. Бачте, вже хлопці мають завантажуватися, – Петро поглядом вказав на автобус, біля якого вже почали гуртуватися мобілізовані. – Маю відбути десять діб військової перепідготовки у Бердичівській 26 артилерійській бригаді.

– Всього лише десять діб і відпустять? – полегшено зітхнув Анатолій Вікторович.

– Кажуть, що так, але, – тут Петро замовк, розмірковуючи та внутрішньо визначаючись. – Але, так міркую собі, що буде надовше.

– Пішли до машини, твою сумку з речами візьмемо і пакет з харчами, який тітка зібрала.

Перед тим, як поринути у тепле нутро автобуса, Петро протягнув хрещеному сильну долоню.

– Дядь Толь, дякую вам за все, що ви у житті для мене зробили. Якщо щось трапиться, то згадуйте тільки добрим словом.

– Чого це ти, Петю, як прощаєшся? Ще побачимося.

Чоловіки міцно потиснули один одному руки. Петро, не поспішаючи, зайшов до автобусу. Анатолій Вікторович крізь відчиненні вікна побачив, як він пройшовся по салону і зайняв вільне місце. Це було востаннє, коли він бачив свого похресника живим.

Потім Петро надислав на мобильник хрещеного фотографії, де він біля Чорного моря, десь під Одесою. Під час телефонних розмов жартував, що, нарешті, може дозволити собі курортний відпочинок. Ні на що не скаржився і нічого не просив.

Перед відправкою підрозділу в зону Антитерористичної операції заскочив до Ружина, якраз коли Анатолій Вікторович був на роботі, щоб на власній автівці повернутися до Києва та провести з дружиною короткотермінову відпустку.