Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Розділ 22

А потім стає зовсім тихо. Швидше за все, у мене просто закладає вуха. Намагаюсь піднятися, але тіло не слухається. Хочу сказати щось, але й це зробити не можу. Відчуваю, як піді мною ворушиться Діана, отже, жива, а тоді хтось різко хапає мене за руку і стягує з дівчини. 

Я бачу Алекса, але він на мене чомусь не дивиться. Торкається долонями обличчя сестри й розглядає кожну деталь. Діана схлипує та обіймає брата за шию, а я дивлюсь на це і вдихнути не можу. 

Ця дівчина мало не померла через мого батька. Тепер у мене немає сумнівів, що це він влаштував цей вибух. І ту аварію, мабуть – теж він. Так холоднокровно збирався позбавити життя цих людей. Виходить, що й мене, адже він знав, що я також в цій автівці буду. 

Мені таки вдається підвестись на ноги, але почуваюсь абсолютно розбитою. Дивлюсь, як палає автомобіль, як люди бігають туди-сюди, і не вірю, що все це – не сон. 

Я бачу батька в компанії Олега та Світлани. Вони стоять на терасі й мовчки за усім спостерігають, наче для них це просто кіно… 

Поки Алекс заспокоює сестру, у мене є можливість піти до них і поговорити. Я роблю лише крок, а потім рука Алекса хапає мою:

– Навіть не думай! – цідить холодно, пригортаючи до себе Діану. – Сідай в автомобіль! 

Я не перечу. Розумію, що зараз не той час, щоб щось комусь доводити. Йду до іншого автомобіля і чекаю, поки Алекс посадить в салон Діану, а вже тоді сідаю сама. 

– Я приїду згодом, – ніжно говорить сестрі. – Ти в безпеці. 

Діана киває, але я бачу, що їй дуже погано. Ось-ось буде істерика. Алекс зачиняє двері та повертається до своїх людей, а ми рушаємо. Попереду водій і ще один охоронець, та мені все одно здається, що ми в небезпеці. 

– Ми мало не загинули, – схлипує Діана. Її сукня та обличчя в сажі, але, на щастя, ніяких поранень немає. Я ж відчуваю, як пече спина. Мабуть, по ній щось прилетіло. Та зараз не час шукати причини болю. Зроблю це потім. 

– Це зробив мій батько, щоб позбутися Алекса, – кажу тихо, але Діана добре мене чує. Вона хмуриться і мовчить кілька секунд. 

– Але ж ти теж мала бути в тій машині, – дивується. 

– Так, – коротко відповідаю. У горлі з'являється клубок і так невчасно сльози на очах виступають. 

– Ти врятувала мені життя, – говорить Діана. – Чому? 

– Я не така, як мій батько. Я не вбивця, – кажу і ловлю себе на думці, що цими словами хочу себе переконати, а не Діану. 

Ми мовчимо. Діана дивиться перед собою, а я – на свої руки. Вони брудні та в дрібних порізах. Та це не важливо. Головне, що всі живі залишилися. 

– Пробач, – шепочу, не дивлячись на Діану. – Я знаю, що мої вибачення нічого не змінять, але все одно скажу. Мені шкода, що твої батьки загинули, а ти постраждала. Я ніколи не думала, що мій батько може опуститися до такого. Він вбивця, отже… і я теж. 

Діана дивиться на мене, але мовчить. Мабуть, вона рада, адже саме це й намагалася мені донести кожного разу. 

Я почуваюсь жахливо. Наче серце вирвали та залишилася глибока рана. І якщо мені не так сильно болить за батька, то Олег зі Світланою дуже сильно розчарували. 

Виходить, я все життя жила в брехні. Мені брехали усі. Світлана, яка усміхалася, а поза очі не любила… 

Ну як так? Чим я це заслужила?! 

Коли автомобіль зупиняється на території маєтку, виходжу на вулицю і йду до входу за Діаною. Мовчки розходимось по кімнатах, і я беру з шафи чистий одяг та йду у ванну.

Зачиняюсь зсередини й стаю перед дзеркалом. Виглядаю жахливо, а почуваюсь ще гірше. Коли повертаюсь спиною до дзеркала, розумію, в чому була причина болю. Вся спина в порізах. Дрібних і доволі глибоких. Вони печуть, а місцями кровоточать. Точно, як моє серце. 

Знімаю сукню та одягаю широку футболку, сподіваючись, що тканина не буде дуже сильно торкатись спини. Сама я ці ранки не оброблю, а просити когось точно не буду. 

Мию руки та обличчя, а тоді залишаю кімнату. Стіни тиснуть на мене, тому вирішую вийти на вулицю. Взуваю кросівки й тихенько виходжу в коридор. Нікого не видно і не чути, тому без проблем спускаюсь вниз, а тоді – на терасу. 

Сідаю в плетене крісло, але стараюсь не спиратись на нього спиною. Дивлюсь перед собою, а бачу лише картинку вибуху. 

Мені терміново треба щось робити. Я не можу тут залишатися. Мій батько – вбивця, і я маю якось довести його провину. Він має відповісти за те, що зробив. 

Намагаюсь глибоко вдихнути, але не виходить. Таке відчуття, що ще мить – і я просто збожеволію. Знову кручу на пальці обручку, яку надів Алекс, і починаю плакати як маленька дівчинка. Мені здається, що це тільки початок. Я побачила істинні обличчя людей, які були моєю родиною, і зараз дуже боюсь, що чергова правда вб'є мене наповал. 

– Чому ти тут? – чую невдоволений голос Алекса, і він з'являється поруч зі мною. Його піджак кудись зник. Рукава вже далеко не білої сорочки закатані, а погляд такий, наче Алекс зібрався когось вбивати. Можливо, мене… 

– Вийшла подихати, – кажу і повільно підводжусь на ноги. Стаю навпроти Алекса і дивлюсь йому в очі. – Пробач.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍