Уляна Пас - Щастя на порозі, Уляна Пас

Натан

- Ти сьогодні напружений. Сталося щось? - запитує Ден одразу після завершення наради. 

- У мене постійно щось стається, - видихаю. 

- Артем чи… наречена? До речі, коли познайомиш нас? - Ден посміхається і наливає собі у стакан води. 

- От на весіллі й познайомлю! - бурчу і тим самим видаю себе з головою. 

- Оу, що я бачу! Ревність? - щиро дивується Ден. - Я не впізнаю тебе, друже! Хоча ні, впізнаю. Востаннє ти так ревнував, коли Аліса була жива. 

- Мілана хоче знати про те, що сталося зі мною у минулому. Я розумію, що їй важливо знати цю правду, та все одно не можу змусити себе відкритись їй повністю. Це мій біль, який буде переслідувати до кінця життя, і я не хочу, щоб ще хтось брав його на себе, особливо Мілана. Вона хороша дівчина і може стати чудовою матір'ю для Ані. Я готовий до останнього тримати під сімома замками власну таємницю і не руйнувати все. 

- Послухай! - серйозно заявляє Ден. - Так діла не буде! Ти не зобов'язаний розповідати їй все, просто скажи, що була дружина і вона померла. 

- Ні, я не можу! Просто немає сили. Це треба переживати одному, - видихаю.

- Натане, це, звісно, ваша справа, і втручатися я не буду, але думку свою скажу. Рано чи пізно Мілана все одно дізнається правду, якщо не від тебе, то від того ж Артема. Він вже спить і бачить, як краще тобі насолити. Ти не думаєш, що вона не розчарується в тобі, коли ти сам скажеш правду? Це ж зовсім інше, аніж почути її від когось третього.

Так, я знаю, навіть надто добре. Завжди потрібно говорити, щоб не було непорозумінь. Тільки от здоровий глузд не завжди дружить з головою, і саме це дуже погано. Ми продовжуємо вірити тому, що нам говорять і, осліплені такою правдою, не бачимо далі власного носа. 

- Я розкажу їй все сьогодні, - випалюю впевнено. - Мілана та Аня дуже дорогі мені, і втрачати їх я не хочу. 

- А це правильне рішення! - Ден підводиться на ноги та плескає мене по спині. - Ти молодець, Натане. Я вірю, що цього разу ти зробиш все правильно і нарешті знайдеш спокій. 

Ден йде, а я залишаюся один в конференц-залі. Беру у руки телефон та набираю номер Мілани. Хочу почути її голос, а ще запевнити, що все у нас буде добре. Тільки от дівчина, чомусь, не поспішає відповідати. Довгі гудки змушують мене нервувати і щиро хвилюватися за неї. 

Не придумавши нічого кращого, набираю номер матері. Потрібно дізнатися, чи приїхала Мілана по Аню. Виявляється, що ні, і я не можу зрозуміти, куди вона зникла. Шкода, що не спала думка взяти у Мілани номер Ніни. Про всяк випадок, як то кажуть. 

Розуміючи, що щось таки сталося, швидко повертаюся у свій кабінет за документами. Потрібно їхати кудись і знайти Мілану. І байдуже, що поки що сам не знаю куди! Все одно знайду її і ніщо мене не зупинить. 

- Кудись поспішаєш? - коли у кабінет проходить Артем, ледве стримуюся, щоб не прогнати його. Останнім часом від брата надто багато проблем. 

- Не твоя справа! - гиркаю і вже збираюся залишити кабінет, але брат, здається, нікуди не поспішає. Він сідає на диван та розслаблено закидає ногу на ногу. 

- А мені здається, що якраз навпаки. Наречену свою загубив? 

Його глузливий голос долітає мені в спину і змушує зупинитися. Повільно повертаюся до нього та стискаю кулаки. 

- Тобі щось відомо? - холодно питаю.

Артем мовчки дістає з кишені телефон, вмикає на ньому якесь відео і передає гаджет мені. Спочатку не можу зрозуміти, що на ньому відбувається, але коли все-таки розуміння накриває з головою, хочеться кинути телефон об стіну. На відео Мілана за столиком у ресторані, разом з Артемом. На ній той же одяг, що був зранку, отже, знято сьогодні. Ці двоє доволі спокійно спілкуються, хоча мені важко розгледіти вираз обличчя дівчини. Той, хто знімав, сидів трохи поодаль. 

- Твоя Мілана призначила мені зустріч. Заявила, що хоче грошей. Натомість вона готова покинути країну разом з Анею, - слова Артема важко сприймати радикально. До цього моменту я ні на мить не сумнівався у Мілані. Але якщо скласти докупи те, що відбувалося між нами сьогодні… 

- І що? Ти дав їй гроші? - кидаю  телефон на диван поряд з братом і стримуюся з останніх сил. 

- Звісно. А ти як думав? - Артем підводиться на ноги і стає навпроти мене. - Мілана така ж, як усі, а ти хотів зробити її своєю дружиною. Б’юсь об заклад, що саме зараз вона збирає речі і забирає Аню від мами. Якщо поспішиш, можливо, ще встигнеш її зупинити. Та з іншого боку, чи потрібно воно тобі?

Не можу більше слухати Артема. І словам, які він говорить, зовсім не вірю. Мілана не може так вчинити, вона не така. Так, я зробив помилку, коли відштовхнув її сьогодні зранку і сам власноруч посіяв сумніви між нами. Та я вірю їй. Вірю, не зважаючи ні на що. І хочу, щоб вона повірила мені. 

Через двадцять хвилин я відмикаю квартиру власним ключем. Одразу відмічаю, що взуття Мілани у вітальні немає. Швидко проходжу у квартиру, а тоді і до кімнати. Тільки от потрапити туди не встигаю. Завмираю посеред коридору, коли бачу відчинені навстіж двері у мою ж кімнату. 

Вона заходила туди і бачила те, що я так старанно приховував… Злості немає, адже я сам винен у тому, що відбувається. Намагаюся уявити стан Мілани, коли вона побачила все це. Їй точно було боляче, і те, що вона пішла, лише підтверджує мої здогадки.