Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Ось така циганочка з виходом, трясця…

Зорицю взяв не дарма.

Спочатку я думав повертатися відомою дорогою, через Ведмежий Кут. Але, як виявилося, потрапити «за кордон» можна набагато коротшим шляхом. Непридатним для просування великого загону, але цілком підходящим для пари мандрівників. Особливо, якщо один із них тутешній житель, і загалом, непогано знає місцеві стежки, що безпосередньо зв'язують Комишанку та Зонентаг.

Тож до поселення герра Фрейбурга ми вийшли ще засвітла. Підгадавши до того моменту, як останні вози з обозу мечоносців втягувалися на лісову дорогу. Їм напрямки ніяк.

— Дуже добре, — пробурмотів я тихо. — Якщо так, то наші встигнуть втекти. Раніше світанку германцям не встигнути.

— Кому? — перепитала дружина.

— Еее… гм… а як ви називаєте мечоносців? Все запитати забуваю.

— Дойчі…

— А, от я їх і мав на увазі.

— А чому германці?

— У мене на батьківщині так розбійників називають, — видав я перше, що спало на думку. — Не чіпляйся до чоловіка…

— Вибач.

Ідучи сюди, я не надто міркував над тим, що робитиму. Маючи намір розібратися по ситуації. І тримаючи, як основний варіант, кілька раптових, швидкоплинних нападів на загін мечоносців у личині велетня. Не стільки для скорочення поголів'я кнехтів, як для створення плутанини, яка мала б затримати їхній рух. Давши час мешканцям Комишанки піти із села. Але тепер, бачачи, що вороги і так не встигають до ранку, початкові плани варто було відкоригувати.

По-перше, — не мало сенсу посилати назад Зорицю. По-друге, — переді мною було вороже село, залишене практично без захисту... Село, бог з ним. У будинках, швидше за все, лише баби, старі та діти. Не воювати ж із ними. А ось в архітектурі лицарського оплоту, тобто донжоні, я б дещо підправив. Щоб наступного разу, коли виникне бажання знищити чуже селище, пам'ятали, що розплата неминуча.

Зачекав, поки гущавина поглине останній віз, і вийшов на узлісся.

— Ходімо…

— Назад?

— Ні. Маю думку. Але спершу провідаємо одного мого приятеля.

— Приятеля? — Здивувалася Зориця. — У тебе серед… цих… херманців є друзі?

— Тільки один. З ваших… із росичів. Його пораненого в полон взяли... ледь не стратили... Не суть. Буде час — розповім. Головне, людина хороша. Одного разу мені вже допоміг. Думаю, й у друге не відмовить. Заодно тебе в нього залишу.

— Я з тобою хочу.

— Та я й не йду нікуди. Вважай, поряд буду, — заспокоїв дружину. — Просто… Ну ніколи мені ще й приглядати за тобою. Ходімо.

— Що, отак прямо? На виду всього села?

— Ні, ну аж так нахабніти не будемо. По узліссі обійдемо. Нам он у ту хату треба… — вказав рукою. — Ходімо зараз, щоб у темряві на сук не напоротися. А там, навпроти уже темряви зачекаємо.

Тримаючись узлісся і заходячи під дерева, якщо дозволяв не дуже густий підлісок, ми обійшли село по колу і вийшли до житла зброяра.

Якраз і сутеніло стало. Почекали ще трохи, щоб напевно не потрапити нікому на очі, а потім, швидким кроком проскочили ті кілька сотень метрів, що відділяли будинок Клима від краю лісу. Орієнтуючись на тьмяне світло у вікні.

— Гей, хазяїне! — уже навчений минулим досвідом, я, перш ніж увійти, не лише постукав, а й позначився голосом. — Не стріляй одразу! Свої!

— Свої вночі вдома сидять, а не по чужих домівках блукають, — пробурчав той у відповідь.

— Це дивлячись якісь свої… — відповів я, повільно прочиняючи двері. — Для деяких, саме тепер час у гості заглянути.

Хазяїн, як і минулого разу, сидів за столом і дивився на мене поверх націленого арбалета.

— Та я це, Климе. Я… Не впізнав, чи що?

— Степан? — здивовано зморгнув зброяр. — Здоров будь… Чесно кажучи, не сподівався тебе ще раз живим побачити. Після того вчорашнього нічного гармидеру… Заходь, заходь. Не стій на порозі. Розповідай… Що це було? Бо я такого встиг наслухатися...

— Я не один… — посунувся, пропускаючи Зорицю. — Ось, знайомся. Дружина моя. Зориця. Не заперечуєш?

— Та хоч із дюжиною діточок… — відмахнувся той, явно згоряючи від цікавості. — Проходьте, сідайте. Я лампу погашу. Не варто, щоб хтось чужий побачив. Воно, навряд, хто зараз, після вчорашнього, з дому назовні висунеться. Але, як кажуть, береженого і Сестри оберігають.

Зброяр відклав убік арбалет, почекав трохи, даючи нам вибрати собі місця за столом, підтягнув ближче лампу, прикрутив ґніт, а потім дунув на вогник.

— Інша річ… Ну, розповідай, розповідай… — поквапив мене.

— Спершу скажи, що чув?

— Так, ну… — махнув рукою Клим. — Байки одні... Про якесь чудовисько всі говорять. Мовляв, у табір увірвався велетень метрів п'яти на зріст, побив тих, хто під руку чи під ногу підвернувся, а потім висмикнув із землі хрест із полоненим витязем і втік. Ай... Мабуть, стражники заснули, а потім, спросонку і привиділося... Очі у страху великі. Діти малі і то щось правдивіше вигадали б.