Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

втрималася й помирилася з Ніно. Поїхала до Флоренції, щоб забрати Деде й Ельзу. Життя повернулося у звичне русло, але нагадувало реабілітацію після тяжкої хвороби, якій не було кінця-краю. Тепер щоразу, зустрічаючи Лілу, я відчувала в ній внутрішній неспокій, особливо коли вона відповідала мені роздратовано. Поглядала на мене так, ніби хотіла сказати: тобі відомо все, що криється за кожним моїм словом.

Та чи мені справді було відомо? Я блукала захаращеними вулицями, проходила повз пошкоджені будинки, стіни яких підпирали товсті балки. Часто натикалася на повний безлад – наслідки бридкої, свідомо неефективної роботи міської влади. І думала про Лілу, про те, як вона відразу взялася за роботу: працювала, маніпулювала, пересувала, насміхалася, нападала. Мені пригадувався жах, який повністю охопив її за лічені секунди. Я вбачала той жах у жесті, який останнім часом став для неї звичним: охоплювати живіт руками з широко розчепіреними пальцями. І схвильовано думала про неї: як вона там, що з нею відбувається, як вона все це переживає? Одного разу я сказала їй, намагаючись підбадьорити:

– Світ стає на своє місце.

На що вона знущально відповіла:

– Яке ще місце?!

56

В останній місяць вагітності стало значно важче. Ніно з’являвся нечасто, у нього було повно роботи, і це доводило мене до розпачу. У тих рідкісних випадках, коли він приходив, я вередувала, думала про себе: «Я така негарна, він мене більше не кохає». То справді було так, адже я сама не могла глянути в дзеркало без роздратування. Щоки розпухли, ніс величезний. Груди й живіт розповзлися, закривши собою решту тіла, я здавалася собі без шиї, з короткими ногами й товстими литками. Я стала схожою на матір, але не на ту, якою вона була зараз, – слабку, зігнуту стареньку, – а на ту огрядну здорову жінку, якої так боялася все життя і яка тепер існувала хіба що в моїх спогадах.

Та мати, що все життя не давала мені спокою, вийшла назовні. Вона діяла через мене: я бісилася через всі труднощі й страждання, відчувала біль і вину від слабкості матері, її погляду людини, що потопає. Я зовсім втратила здоровий глузд. Найменша проблема здавалася мені кінцем світу, я часто зривалася на крик. У хвилини особливого роздратування у мене виникало враження, ніби безлад і руйнування Неаполя поселилися в моєму тілі й що я втрачаю здатність бути привітною й привабливою. Мені телефонував П’єтро, щоб я поговорила з доньками, а я відповідала грубо. Мені телефонували з видавництва чи з редакції газети, а я, замість того щоб радіти, роздратовано відповідала: «Я на дев’ятому місяці, мені й так важко, дайте спокій!»

Із доньками теж стала поводитися гірше. Не так із Деде, адже до її суміші розуму, любові й неймовірної логіки я звикла – вона цим була схожа на батька. Мене почала дратувати Ельза, яка з чарівної лялечки-донечки стала перетворюватися на істоту з невиразними рисами обличчя. На неї постійно скаржилася вчителька, називаючи хитрою й агресивною. А я сама, вдома і поза домом, тільки те й робила, що дорікала їй через задерикуватість й привласнення чужих іграшок, а коли я змушувала їх повернути, вона їх ламала. «Отака ми трійця божевільних жіночок, – думала я про себе, – не дивно, що Ніно від нас утік і віддає перевагу Елеонорі, Альбертіно й Лідії!» Коли ночами я не могла заснути, бо дитина в животі крутилася, ніби купа рухомих повітряних кульок, то мріяла, щоб попри всі прогнози у мене народився хлопчик, схожий на Ніно, щоб подобався йому, щоб він любив його більше за решту своїх дітей.

Та хоч як я намагалася повернутися до образу, який мені самій був більше до вподоби, – я завжди хотіла бути врівноваженою особою, яка вміє контролювати негативні та агресивні почуття, – протягом останніх днів мені ніяк не вдавалося відновити душевну рівновагу. Я списувала все на землетрус, який хоч на перший погляд і не дуже мене стурбував, але, можливо, залишив глибокий слід на підсвідомому рівні. Якщо треба було проїхати автівкою через тунель Каподімонте, у мене починалася паніка, я боялася, що станеться новий поштовх, від якого тунель завалиться. Проїжджаючи віадуком на проспекті Мальти, який і раніше вібрував, прискорювала швидкість, щоб уникнути уявного поштовху, від якого він міг раптом розколотися навпіл. Навіть на деякий час припинила боротьбу з мурахами, які часто з’являлися в моїй ванній кімнаті. Я з охотою спостерігала за ними, бо Альфонсо стверджував, що вони першими відчували наближення катастроф.

Але причиною нестабільного стану були не лише наслідки землетрусу. Частину вини слід було приписати барвисто-образним словам Ліли. Тепер, гуляючи вулицею, я придивлялася, чи не валяються шприци, які мені колись доводилося бачити в Мілані. І якщо я помічала їх у сквері району, мене охоплював похмурий гнів, виникало бажання піти посваритися з Марчелло, з братами, хоча й сама не розуміла, як почати розмову. Скінчилося все тим, що я дійсно наламала дров. Своїй матері, яка постійно допитувалася, чи поговорила я з Лілою про Пеппе й Джанні, грубо відповіла: «Мамо, Ліла не може взяти їх до себе. У неї вже й так на шиї брат-наркоман. І за Дженнаро вона хвилюється. Не треба вішати на неї всі проблеми, які ви самі не в змозі розв’язати!» Вона спантеличено вирячилася на мене, адже про наркотики вона ніколи не згадувала: я промовила слово, яке заборонялося промовляти. Та якщо раніше вона почала б кричати, захищаючи синів і звинувачуючи мене в бездушності, то зараз забилася в темний куток кухні й притихла. Тому мені довелося миритися й вмовляти її: «Та не хвилюйся ти так! Знайдемо якийсь вихід!»

Який вихід? Тут я ще більше погіршила ситуацію. Зустрілася з Пеппе у сквері (Джанні вештався невідомо де) і затіяла з ним розмову про те, як ганебно заробляти на слабкостях інших людей. Заявила: «Знайди собі якусь іншу роботу, але не цю! Ця доведе тебе до біди, а нашу матір – до могили!» Поки я говорила, Пеппе, схиливши голову, чистив собі нігті правої руки нігтем вказівного пальця лівої. Він був молодший за мене на три роки і почувався меншим братом перед старшою і поважнішою сестрою. Але це не завадило йому промовити зі смішком: «Без моїх грошей мама вже давно була б у могилі». І пішов собі, змахнувши рукою на прощання.

Від тієї відповіді я ще більше сказилася. Зачекала день чи два, потім пішла до Елізи, сподіваючись застати і Марчелло. Було дуже холодно, вулиці в новому районі мали такий самий захаращений і брудний вигляд, як і в старому. Марчелло не було, у домі панував страшний безлад, моя сестра роздратувала своєю неохайністю: не помилася, не одяглася, лише про сина піклувалася. Я майже крикнула:

– Скажи своєму