Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

Сподіваюся, він не влаштує сцени при дитині, вона нічого не знала, це у всьому я винна, що позбавила цих двох спілкування. Але Андрій мене дивує. Він сідає навпочіпки й широко усміхається Даші.

— Привіт, — простягає він їй свою долоню. — Як тебе звати?

Спочатку донечка підозріло дивиться на Андрія, а потім на мене, адже не може збагнути, що їй робити. Я даю дозвіл розмовляти з незнайомцем, і Даша щиро усміхається, ніби зустріла старого друга. Обожнюю цю дитину.

— Заремська Дарина Андріївна, — каже наша донька, погано вимовляючи букву “р”.

Навіть смішно, що вона так відповіла, це не я вчила її говорити своє повне ім'я, а двоюрідний брат, йому, мабуть, до сміху подобалося, що вона смішно це вимовляла.

— Дуже приємно, Дарино Андріївно, мене звати Андрій, — він все ще тримає руку поблизу дівчинки й чекає реакції у відповідь, і Даша вкладає свою маленьку долоньку у його руку.

Саме в цей момент я бачу, як в Андрія на обличчі спливає цілий ряд емоцій, які важко описати. Він щасливий, це помітно, але в ту ж мить у нього з'являється нова емоція, і я навіть не можу її пояснити або хоча б зрозуміти.

— Ходімо, я куплю тобі морозиво. Яке ти любиш?

— Шоколадне, — відповідає Даша, відпускаючи мене, і йде туди, куди веде її батько, а я, немов статуя: стою, не можу поворухнутися, бо ця сцена не тільки для Андрія важка. Я взагалі не розумію, як витримую силу, з якої стискається моє серце від побаченого.

Думки, чого я позбавила цих двох, почали мене затоплювати, і сльози з'явилися в очах.

Знаю, що винна, з самого початку знала, і так само знаю, що мені дістанеться від нього. Андрій не проґавить можливості висловити мені своє реальне ставлення до ситуації, просто ще не настав час, а ось Даша… Мене хвилювало саме те, як відреагує маленька дівчинка, що у неї теж є тато, з яким вона весело та невимушено зможе поїсти морозива.

— Гей, ви куди зникли, Максим каже… — Рита застигає на півслові, коли бачить за одним столиком Дашу та Андрія. — Що відбувається? Звідки тут Заремський?

— Я не знаю, — втомлено видихаю я. — Ти його випадково не запрошувала сюди?

— Ні, Олесю, я тобі присягаюся. Знаю тільки, що він уже тут не живе і все. Я гадки не мала, що він може бути тут.

Рита говорить щиро, я їй вірю, це доля, яка вирішила, що вистачить вже приховувати правду. Варто було відкрити коробку і прийняти все як даність.

Відходжу від сестри й прикидаю швидко, що робити, але в моєму стані дуже важко мислити. Поки Андрій з малечею їсть морозиво, яке принесли зі швидкістю світла, я вигадую, як звідси змитися.

Рішення приходить відносно швидко, і я рада, що хоч одна здорова думка все ж таки залетіла мені в голову. Вже пізно, і нам настав час збиратися додому, але я стою і не знаю, як сказати Андрію, що на сьогодні все.

Зрозуміло, що він буде дуже незадоволеним, до цього я готова, питання лише в тому, чи він відпустить нас. Як розпочати найважчу розмову у моєму житті, щоб вийти з найменшими втратами для всіх нас? Як я зможу пояснити причину свого мовчання?

Гаразд, діватися нікуди, треба забрати Дашу, поїхати додому, а там обміркувати, як усе проходитиме. Мені потрібно все спланувати, я не можу спонтанно ухвалювати рішення, зараз моє життя — система, за якою ми живемо, і все це я роблю заради доньки.

— Донечко, поїхали додому, вже пізно, а тобі завтра у дитячий садок, — усміхаюся дитині, навмисне уникаючи погляду Андрія. — Не забудь подякувати за морозиво.

— Дякую, — Даша дивиться на свого тата й усміхається на весь рот. Вона може бути дуже милою, коли хоче. — Мені завтра в садок, — каже вона йому.

— Так, розумію, тобі там подобається? — Андрій теж на мене не дивиться і навмисне вдає, що мене тут немає.

— Так. Мама каже, що завтра я там недовго буду.

— Хочеш завтра піти до зоопарку? Ти любиш зоопарк?

— Люблю. А ти хочеш піти зі мною? — я бачу, як загорілися її очі, бо вона дуже любить зоопарк і тягне мене туди за першої ж нагоди.

— Я дуже хочу піти з тобою, і не тільки до зоопарку — куди завгодно, — очі Андрія світяться від щастя.

— Добре, мамо, можна Андрій з нами поїде? — дивиться на мене з такою надією, а я навіть не знаю, що відповісти.

— Дашенько, йди з Максимом, ми вже йдемо, — насилу підбираю слова, ця сцена вбиває наповал.

Даша неквапливо прощається з Андрієм і йде до Максима, який увесь час тусувався неподалік. А ми з колишнім чоловіком залишаємося віч-на-віч і дивимося куди завгодно, тільки не одне на одного.

Мені зрозумілий його стан, і я точно знаю, що саме в цей момент чоловік не може зрозуміти, як все вийшло.

— Ти ж розумієш, що я не здамся так просто, — повертається до мене, і його очі сповнені болю. — Вона — моя донька, вона повинна знати, хто я такий.

— Розумію і нічого не маю проти, просто дай мені час, — сідаю навпроти нього. Мені як ніколи треба знати, що ця розмова — не сценарій війни, і зараз ми не створюватимемо битву, а лише мирні переговори, точніше, ми зараз домовимося, коли нам сісти за стіл цих самих переговорів. — Прошу тебе, Андрію, мені потрібен час.