Діана Вінн Джонс - Будинок безлічі шляхів

Ролло витріщив очі на Чарліну. Він їй повірив. Він відкрив рота. Коли Ролло закричав, Приблуда поспішно відбігла від нього. Він відкинув глечик, затупотів, здійнявши підборами вихор сухого листя, і репетував, аж поки його лице не зробилося темно-синім. 

— Мені кінець! — бідкався він. — Я ходячий мрець! У мені щось сидить і росте! Рятуйте! Прошу, хто-небудь, допоможіть мені! 

Йому ніхто не допомагав. Усі кобольди відступили і дивилися на Ролло з жахом. Пітер спостерігав за цим із відразою. Одна кобольдиха сказала: 

— Яке ганебне видовище! 

Чарліні це здалося таким несправедливим, що вона мимоволі щиро поспівчувала Ролло. 

— Ельфи можуть йому допомогти, — сказала вона Тіммінзові. 

— Що ти сказала? — Тіммінз клацнув пальцями. 

Миттю запала тиша. Хоча Ролло й далі барабанив каблуками і відкривав рота, звуку не було чути. 

— Що ти сказала? — запитав Тіммінз Чарліну. 

— Ельфи, — сказала Чарліна. — Вони вміють видаляти лабокові яйця. 

— Так, — підтвердив Пітер. — Лабок був відклав яйця в чарівника Норланда. Саме тому ельфи його забрали — щоб вилікувати. Учора в дім чарівника прийшов ельф і приніс яйця, які витягли з Норланда. 

— Ельфи дорого правлять, — зауважив кобольд біля правого коліна Чарліни, явно під враженням. 

— Гадаю, король заплатив, — сказала Чарліна. 

— Цитьте! — Тіммінз насупився і зітхнув. — Думаю, ми можемо віддати ельфам їхнє крісло-сани задурно, щоб вони натомість вилікували Ролло. Прокляття! Тепер це вже два замовлення, за які нам не заплатять! Хто-небудь, покладіть Ролло в ліжко, а я піду поговорю з ельфами. І ще раз попереджаю вас усіх — навіть не наближайтеся до того лугу. 

— О, тепер уже можна, — радісно сказав Пітер. — Той лабок мертвий. Його вбив вогняний демон. 

— Що? — заверещали кобольди. — Мертвий? — вигукували вони. — Справді? Це ти про того вогняного демона, який прибув з візитом до короля? Він справді вбив лабока? 

— Так, справді, — Пітер перекрикував гамір. — Він убив лабока, а тоді знищив яйця лабока, що їх приніс ельф. 

— І ми думаємо, що сам він при цьому теж загинув, — додала Чарліна. 

Вона була впевнена, що жоден кобольд її не розчув. Вони танцювали, радісно гукали і підкидали в повітря свої сині шапочки. 

Коли гамір трохи вщух і чотири дебелі кобольди віднесли геть Ролло, який досі беззвучно плакав і смикав ногами, Тіммінз серйозно сказав Пітерові: 

— Цей лабок тримав нас усіх у лютому страху, він був батьком кронпринца Людовіка і взагалі. Що ми можемо дати вогняному демонові, щоби виявити нашу вдячність, як гадаєш? 

— Повернути крани на кухню чарівнику Норланду, — швидко проказав Пітер. 

— Це, — відповів Тіммінз, — безумовно. Їх забрали через інтриги Ролло. Я запитую, що прості кобольди можуть зробити для вогняного демона, чого він не може зробити для себе сам? 

— Я знаю, — озвалася Чарліна. Усі шанобливо притихли, чекаючи, що вона скаже далі. — Кальцифер і його… е-е… сім’я намагалися з’ясувати, куди постійно зникають королівські гроші. Чи могли б ви їм у цьому допомогти? 

Навколо Чарліниних колін залунало «Це легко!» і «Не проблема!», а також радісний сміх, ніби Чарліна спитала якусь дурницю. Тіммінз так розслабився, що його чоло повністю розгладилося від зморшок, через що ніс, та й усе лице, стали виглядати удвічі довшими. 

— Це легко зробити, — сказав він, — і це нічого не коштуватиме, — тоді глянув на протилежний край печери, де висіло не менше ніж шістдесят годинників із зозулями, причому їх маятники гойдалися у шістдесяти різних ритмах. — Якщо ви підете зі мною просто зараз, думаю, ми якраз устигнемо побачити, куди зникають королівські гроші. Ви впевнені, що вогняний демон буде цим задоволений? 

— Абсолютно, — сказала Чарліна. 

— Тоді прошу йти за мною, — сказав Тіммінз і повів їх до протилежного від входу краю печери. 

Куди б вони не йшли, шлях обіцяв бути довгим. Чарліна заплуталася точнісінько так само, як дорогою до печери кобольдів. Усю відстань вони подолали в напівтемряві, а весь маршрут, здавалося, складався із суцільних поворотів — коли плавних, коли різких, а коли і не плавних, і не різких, а так собі. Раз у раз Тіммінз казав щось на кшталт: «Три короткі кроки і поворот ліворуч» або «Відлічіть вісім людських кроків, поверніть ліворуч, тоді різко праворуч, а тоді знов ліворуч», — і це тривало настільки довго, що аж Приблуда втомилася і почала скімлити, щоб її взяти на руки. Далі — як виявилося, більш ніж половину дороги, — Чарліна несла собачку на руках. 

— Мушу пояснити, що тутешні кобольди належать до іншого клану, — промовив Тіммінз, коли попереду нарешті з’явилося щось схоже на денне світло. — Мені хочеться думати, що мій клан на їхньому місці дав би собі раду краще. 

Тоді, перш ніж Чарліна встигла запитати, що він має на увазі, кобольд видав суцільний потік різких поворотів праворуч і плавних ліворуч із кількома зигзагами посередині — а тоді вони опинилися в підземному ході, освітленому холодним зеленкуватим денним світлом. Мармурові сходи, покриті зеленою цвіллю, вели в якісь кущі. Певно, колись давно ці кущі були посаджені обабіч сходів, але зараз вони займали собою весь простір. 

Приблуда голосно загарчала — так, ніби вдвічі більший за неї пес. 

— Цить! — прошепотів Тіммінз. — Від зараз — жодного звуку. 

Приблуда миттю замовкла, але Чарліна відчувала, як її гаряче тільце дрижить від мовчазного гарчання. Чарліна обернулася, щоби переконатися, що Пітерові теж вистачає розуму мовчати. 

Пітера з ними не було. Тут були тільки вона, Приблуда і Тіммінз. 

Чарліна страшно розлютилася. Вона знала, що трапилося: десь на цьому заплутаному шляху, коли Тіммінз наказав повернути ліворуч, Пітер повернув праворуч. Чи навпаки. Чарліна не уявляла, в який момент це сталося, але не сумнівалася, що саме так воно і було. 

«Байдуже, — подумала вона. — У нього на пальцях досить кольорових ниток, щоби знайти шлях до Інгарії і назад. Він, певно, повернеться до будинку дідуся Вільяма ще швидше, ніж я». Тож дівчинка викинула Пітера з голови і зосередилася на тому, щоб безшелесно скрадатися слизькими вкритими цвіллю сходинками, а тоді знайти в кущах шпарку, крізь яку можна дивитися, не зрушивши ні листочка. 

За кущами яскраве сонячне світло падало на зелену-презелену добре доглянуту траву, а далі — на сліпучо-білу садову доріжку. Доріжка пролягала між деревами, крони яких були підстрижені у формі шишок, шпичок, конусів і дисків, ніби на уроці геометрії, і вела до невеликого казкового палацу з безліччю тонких башточок із гостроверхими синіми дахами. Чарліна впізнала, що це — Кастель-Жоє, резиденція кронпринца Людовіка. Вона дещо присоромлено усвідомила, що саме цю будівлю уявляла собі щоразу, коли в книгах згадувався палац. 

«Певно, в мене зовсім нема уяви», — подумала вона. А тоді подумала: «Ні, не тому!». Адже щоразу, коли її батько робив пісочне печиво, яке продавав у коробочках на Травневе свято, на кришці коробочки завжди зображався Кастель-Жоє. Як-не-як, а Кастель-Жоє — гордість Верхньої Норландії. «Не дивно, що сюди так далеко йти, — думала вона. — Ми пройшли, певно, половину Норландської долини! І я все ще саме так уявляю собі ідеальний палац, ось!» 

З розігрітої білої стежини долинули кроки, і з’явився сам принц Людовік. Величний, у біло-лазурних шатах, він неспішно прямував до палацу. Порівнявшись із кущем, за