Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

І забрав свої чари назад. На нього одразу війнуло приємною прохолодою.

— Кете! Припини! — зарепетувала десь із натовпу Ґвендолен.

— О, замовкни! — заволав у відповідь Кет. — Це мої чари!

Раптом біля його ніг, у траві, знову забило джерельце. Кет здивовано дивився на нього і не розумів, що сталося. Лише піднявши голову, він побачив неймовірну радість на обличчях усіх членів родини Крестомансі, а сам маг дивився кудись вгору, і його обличчя просіяло. Кет і собі глянув за Крестомансі й побачив Міллі, яка йшла до них зі схилу. Здається, тут був якийсь обман зору, адже Міллі здавалася вищою за яблуню. Та її обличчя, що випромінювало спокій та умиротворення погідного літнього вечора, було справжнім. Вона тримала на руках Кота-Скрипку — брудного, жалюгідного, але муркітливого….

— Пробачте мені, — сказала Міллі. — Я прийшла б раніше, якби знала. Цей бідолашко впав із муру і я не могла залишити його напризволяще.

Крестомансі усміхнувся й опустив руку. Він не відчував потреби більше стримувати натовп. Усі чаклуни стояли на своїх місцях у цілковитій тиші.

— Все гаразд, — сказав він. — Але зараз нам треба дещо зробити.

Родина стала до справи як одне ціле. Згодом Кетові було важко описати чи згадати події того дня. Він пам’ятав удари грому й розряди блискавки, темряву й туман. Йому здалося, що Крестомансі став вищий за Міллі, виріс аж до небес, хоча це могло тільки здаватися, адже він приліг на траву, щоб заспокоїти переляканого дракончика. Звідти він вряди-годи дивився на членів родини, які, немов велетні, гігантськими кроками міряли величезний луг. Відьми й чарівники завивали й гарчали. Іноді нізвідки з’являвся вихор дощу або білого снігу, а можливо, то був всього лиш білий дим, що кружляв у повітрі. Кетові здавалося, що сад починає крутитися все швидше, швидше, швидше… У клубах білого диму з’являлися то летючі некроманти, то Бернард, що кудись собі крокував, то Сондерс зі снігом на волоссі, швидко пробігала Джулія, зав’язуючи безкінечні вузлики на своїй хустинці. І Міллі. Напевно, це вона привела із собою підкріплення: Евфімію, дворецького, двох садівників і (о, ні, тільки не його!) Віла Саджинса, який сміливо підставляв своє лице розвихреному, розкрученому, гуркітливому небу. Все довкола крутилося з такою швидкістю, що у Кета запаморочилося у голові. Раптом із білого вихору вийшов Крестомансі й подав йому руку. Маг був мокрий, з обвітреним лицем і такий височенний, як усі його друзі.

— Ти позичиш мені трохи драконячої крові? — запитав Крестомансі.

— Як ви довідалися, що вона в мене є? — винувато запитав Кет, відпускаючи дракона, і заліз у кишеню за хустинкою з порошком.

— Я відчув її запах, — відповів Крестомансі.

Кет простягнув йому вузлик.

— Ось. Як ви гадаєте, я втратив ще одне своє життя, коли користувався нею?

— Ні, — сказав Крестомансі. — Але ти вчинив правильно, що не дозволив Джанет доторкнутися до неї.

Він ступив крок до вихору і вкинув магічний порошок. Туман одразу став брунатно-червонястим, а гудіння перетворилося на страхітливий звук дзвонів, що майже оглушив мага. Відьми та чаклуни завили від жаху.

— Нехай гарчать, — сказав Крестомансі, і прихилився до правої колони арки. — Кожен із вас уже втратив свій чаклунський дар! Ви можете скаржитися своїм парламентарям, а вони — у Парламент, ми якось це все переживемо, але свого рішення я уже не зміню! Він знову підняв руку і перелякані чаклуни у мокрих-мокрісіньких святкових костюмах по одному вискакували з білого туману і залітали під зруйновану арку, немов опале листя у водоверть. Їх було щораз більше, більше і більше. Але в цьому гармидері Крестомансі дивним чином упіймав братів Нострамів і поставив їх перед Кетом (на превелике його задоволення). Один з орлів клював лисину Генрі Нострама, а інший літав довкола Вільяма, шукаючи більш вгодовані місця.

— Відклич їх, — сказав Крестомансі.

Кет не без жалю відкликав орлів, вони знову перетворилися на кайданки та впали у траву. Братів Нострамів разом із кайданками закрутило у неймовірному вихорі і понесло під арку, як і інших чарівників. Останньою з’явилася Ґвендолен. Крестомансі зупинив і її. Білий вихор зник, гудіння стихло, і всі члени родини, трохи захекані та спітнілі, зібралися на сонячній стороні галявини. Кет подумав, що сад досі крутиться, хоча, можливо, він перебував у постійному русі. Нажахана Ґвендолен озирнулася довкола.

— Відпустіть мене. Я повинна повернутися й знову стати королевою!

— Не будь егоїсткою, — сказав Крестомансі. — Ти не маєш права розпоряджатися долями вісьмох дівчат із різних світів. Залишайся тут і навчися поводитися достойно! До речі, ці твої придворні не слухаються тебе, а всього лиш прикидаються.

— Мені байдуже! — заверещала Ґвендолен.

Сказавши це, вона підібрала поли свого золотого одягу, зняла з ніг туфлі з гострими носами й шмигнула до виходу з арки. Крестомансі простяг руку, щоб зупинити її, але вона сипонула йому в лице останню жменю драконячої крові. Поки маг протирав очі, вона швиденько перейшла крізь арку. Пролунав потужний вибух. Простір між колонами став чорним. Коли всі прийшли до тями, Ґвендолен уже зникла. Темінь розсіялася, і між колонами арки знову виднілася галявина. Навіть гостроносі туфлі зникли.

— Що ця дитина зробила? — здивовано спитала стара леді в мереживних рукавичках.

— Назавжди закрила себе в тому світі, — відповів Крестомансі.

Він був приголомшений навіть більше за неї.

— Чи не так, Кете? — запитав він.

Кет майже радісно кивнув. Йому зовсім не хотілося ще хоч раз зустрітися з Ґвендолен.

— І погляньте, що сталося, — сказав містер Сондерс, повернувши голову до схилу пагорба.

Постійно перечіпаючись, униз по схилі бігла заплакана Джанет. Міллі віддала кота Скрипку Джулії й обійняла Джанет, що далі гірко схлипувала. Решта родини обступили її зусібіч. Бернард плескав Джанет по спині, а стара леді в мереживних рукавичках заспокійливо мурмотіла.

Кет самотньо стояв поблизу руїн, і лише дракончик здивовано дивився на нього з трави. Кета гризла совість: «Джанет була щасливою у своєму світі. А тут вона сумувала за мамою і батьком. Тепер через мене вона знову опинилася у цьому світі, а Крестомансі називає Ґвендолен егоїсткою… Я ще гірший за неї».

— Ні, це не зовсім так, — ніби прочитавши його думки сказала Джанет. — Повір мені.

Вона присіла на великий білий камінь, але швидко зірвалася з нього, пригадавши, з якою метою його сюди принесли чарівники. Тоді Кет вигадав дещо цікавіше. Він подумки звернувся до обтягнутого синім оксамитом стільця з кімнати Ґвендолен і велів йому стати на траві поруч з Джанет. Дівчина крізь сльози усміхнулася.

— О, як добре! Дякую, — вона сіла на той стілець.

— Я належу замку Крестомансі, — заверещав стілець. — Я належу замку Кресто…

Міс Бессемер суворо зиркнула на нього, і він замовк.

— А де Кет? — стривожилася Джанет.

— Я тут, — сказав Кет. — Це я приніс для тебе стілець.

Йому було приємно бачити, що він догодив Джанет.

— Здається, саме час ланчу? — запитала Міллі в міс Бессемер. — Вже майже друга.

— Хвильку, — сказала міс Бессемер і велично повернулася до дворецького.

Він кивнув головою. За деякий час лакей і два садівники притягли на галявину кілька величезних кошиків, схожих на білизняні. Та коли зняли з них кришки, виявилося, що вони напхом напхані різними смаколиками: курчатами, хамоном, пиріжками з м’ясом, морозивом, фруктами та вином.

— Та це ж