Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

можна було отримати «ствольною» коробкою по щелепі, причому від такого удару можна легко втратити свідомість.

Під час стрибків дуже важливо було не лише не втратити свідомості, але й не згубити кільце, тому що тоді ти ризикував стати біднішим на двісті гривень… Тепер у мене п’ять стрибків, і на моїх грудях висить значок парашутиста з цифрою п’ять. Я мріяв про це. Я пишався собою.

* * *

У середині грудня мені зателефонувала Мама. Я в цей момент сидів у казармі. Встав з табуретки і відійшов у бік, де нікого не було.

— Алло.

— Привіт, синку. У мене погана новина. Твій старий помер.

— Як… — це не було питання. Це просто слово, що випадково вислизнуло з мене. Я був у ступорі.

— Згорів від сухот.

— Коли похорон?

— У четвер.

— Я приїду.

— У тебе там все добре?

— Так. Давай, Мам. Мені потрібно дещо зробити.

Я знову сів на табуретку і втупився в одну точку.

— Що трапилось? — запитав мене товариш по службі.

— Все добре.

— Ти на обличчі змінився. Тобі погано?

— Ні. Все добре.

Сказавши це, я встав і попрямував до свого нового командира.

— Товаришу капітане, дозвольте зайти.

— Щось термінове?

— У мене Батько помер.

— На аркуш, пиши рапорт на тижневу відпустку за сімейними обставинами.

У будь-якій іншій ситуації я б дуже сильно здивувався тому, наскільки лояльно до мене поставились. Але зараз я не розумів, що відчуваю.

Я написав рапорт, командир його підписав, потім я зайшов до Комбата, той теж без питань підписав, і я пішов у штаб, щоб віддати в «несекретку» на підпис Комбригу. У штабі мені сказали, що не зможуть мене пропустити.

— Друже, — звернувся я до чергового. — У мене Батько помер. Мені потрібно на похорон.

— Співчуваю, брате. Проходь. Тільки не попадися без пропуску.

Останній підпис мали поставити завтра вранці, але мене без запитань відпустили вже сьогодні. Я взяв квитки на потяг і поїхав додому. У четвер вранці я виїхав у село, в якому жив Тато. Заходячи в будинок, я побачив тіло Батька у труні. Він був лисий, навкруг його голови і через лоб проходив шов, що залишився після розтину. Він був страшенно худим і страшним. Він не був схожий на себе. Я не витримав, вийшов з дому, і з моїх очей потекли сльози. Я не міг зупинитися. Навіть не міг зрозуміти, чому я плачу. Моя бабуся по лінії Батька була жахливою людиною. Вона поховала одного свого сина ще до мого народження, потім поховала свого чоловіка, якого вічно шпиняла, ображала і влаштовувала йому скандали. Тепер вона поховала свого другого сина і залишилась одна. Вигнала з Татового дому хвору на рак жінку, з якою він жив, і все продала. Жодного разу вона мені не зателефонувала і не поцікавилась, як у мене справи. Її ніколи ніхто не хвилював, окрім неї самої.

Це був перший і останній раз, коли я був присутній на похоронах.

По приїзду в бригаду мені вартувало дуже великих зусиль, щоб не підійти до свого колишнього ротного і не розмастити його безхарактерну фізіономію по стіні. Через його слюнтяйство я не побачив батька, коли він ще був живий. Я йому так жодного разу нічого й не сказав з цього приводу.

Проте я усвідомив, як багато зла може зробити проста слабкість, бездіяльність або байдужість.

* * *

У той період в армії дійсно багато чого змінилось. Усі солдати виконали програму зі стрибків, а це була велика рідкість, тому що в пріоритеті завжди були інтереси офіцерів. Тепер ми щоденно займалися тактикою, інженерною справою, стріляниною, водінням, вивчали міни. Я тримав автомат у руках щодня, крім вихідних, які тепер були регулярно, а не як захоче Пузатий чи Руде Опудало. У результаті з піднятою зарплатою і робочим днем, який тепер закінчувався чітко о п’ятій вечора, я знову задумався над кар’єрою військового.

Та й у новому колективі я знайшов багато приємних людей. Не можу сказати, що ми були друзями, але хоча би спілкувалися та інколи проводили разом час після служби. Для мене це був серйозний прогрес. Усі наші командири взводів були молодими спортивними хлопцями у званні лейтенантів.

У 2012 році у мене були навчання один раз, а в 2013-му — їх було близько п’яти. Рахунок моїх стрибків уже пішов на другий десяток. Кілька разів стрибав із літака, що набагато крутіше гелікоптера. Коли вистрибуєш на швидкості двісті п’ятдесят кілометрів на годину, вітер задуває в усі щілини так, що відчуваєш себе голим.

Тепер у мене був постійний доступ до моєї нової машини. Я майже щодня з ранку до вечора порався з нею, регулярно їздив. Я все ще був дуже поганим механіком, але тепер у мене хоча би була можливість переймати досвід у тих, хто працював поруч зі мною. Не скажу, що я був дуже старанним працівником, скоріше — навпаки. Перший рік в армії все-таки дуже вплинув на мене, особливо на моє ставлення до роботи. Проте на всіх навчаннях я сам водив свою машину, іноді сам, а іноді з чиєюсь допомогою виправляв поломки, а деякі речі навіть знав краще за інших. Щоправда, такого було небагато.

Я все ще мріяв потрапити на війну. Влітку мені навіть допомогли вийти на людей, які за гроші допомагали потрапити у списки миротворців. Послуга коштувала три тисячі доларів. Зібравши з усіх охочих по триста баксів, «надавачі послуги» зникли в невідомому напрямку.

Це був хороший підготовчий рік… підготовчий до війни. Я мріяв потрапити на війну, і я потрапив. Але, на жаль, не в чужій країні.

Частина третя:

«Надія»

«Якщо в ім’я ідеалу людині доводиться робити підлості, то ціна цьому ідеалу — лайно.»

Брати Стругацькі (Хижі речі сторіччя)

Грудень 2013 року

Мене мало хвилювала політика. Так само, як і переважна більшість, щодо цього питання я був абсолютно інертним. Краєм вуха чув про якісь мітинги в Києві, але не більше. Мені здавалося, що усталена ситуація в моїй країні і навіть у світі ніколи не зміниться. Все навколо сприймалось, як саме собою зрозуміле і закостеніле щодо будь-яких принципових змін. Ми продовжували жити у своєму стандартному ритмі: тактика, саперна справа, стрільба, водіння та інші аспекти військової підготовки. Щодня у моїх руках був автомат. Бувало, що він був зі мною цілодобово, — в їдальні, в туалеті, навіть спав з ним в обіймах. Я полюбив свій АКС-74. Він настільки