Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

справлявся із короткими репліками й мізансценами, граючи роль і за себе, й за «того парня».

Страшне почалося тоді, коли ми впритул наблизилися до розлогого монологу Мармеладова, який він почав досить впевнено (наводжу мовою оригіналу): «Молодой чєловек, в ліце вашем я чітаю как би нєкую скорбь. Ібо, сообщая вам історію жізні моєй, нє на позоріщє сєбя виставлять хочу перед сімі празднолюбцамі, а чувствітєльного і образованного чєловєка іщу...».

— Далі, що там далі? — присунувши до мене обличчя, зашипів страшно.

— Супруга моя в благородном собранії воспітивалась. Медаль і похвальний ліст получіла... — майже не розтуляючи рота, спробував підказати я текст.

— Супруга моя, о-о-о-о-о, — щосили заволав Цар-Підлядський, звертаючись до публіки, — медаль за отвагу получіла!

Боковим зором я побачив, як артисти, аби приховати сміх, ховаються за труну з Альоною Іванівною, що стояла в центрі сцени, або розповзаються за лаштунки, лишаючи нас з Мармеладовим сам на сам.

— Далі, далі шо? — опустивши голову, він знову чекав від мене підтримки.

— Медаль пропілі... — прошепотів я.

— Медаль пропілі? — здивувався він. — Ви представляєте, пропілі медаль! — цілком щиро звернувся до публіки.

І тут уже не втримався я. Схопився рукою за обличчя й удаючи розпач, уткнувся в лаштунки, аби не бачити лупатого Царя, який, здається, потроху входив у раж.

— Так вот я і говорю, хуйня всьо ето, рєбята, — лишившися останньої підтримки, вдарив він себе кулаками у груди. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар! Дочка у мєня єсть от первого брака Сонечка. Так жена єйо простітуткой сдєлала. Сама на панель вигнала, за тридцать рублєй, бо дєтям нема за шо жить било! Я как узнал, забухал, карочє, по чьорному. Так до сих пор і бухаю. Жалко вам мєня должно бить? Да ніхуя мєня не жалєйтє. Потому шо придьот бог православний і всєх нас на хуй пожалєєт, — випростав руки хрестом. — Свиньї, скажет, ви бухіє, но я і вас прощаю, потому шо я бог і всьо такоє... Вот такой мой вам будєт отвєт!

Під час монологу в артиста з очей лилися справжні сльози, в той час як рештки трупи хрюкали від сміху, ховаючись за труною та лаштунками.

Гадаю, переважна частина глядачів так і не зрозуміла, що у виставі трапився якийсь збій.

Гра Підлядського була настільки органічною, що в кінці монологу зал вибухнув оплесками, які лунали, щонайменше, хвилину. Щасливий артист кланявся, мов той Амвросій Бучма, прикладаючи руку до серця, в той час інші члени трупи сповзалися на сцену для продовження вистави.

— Ну, Цар, ти дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар», — реготали дорогою в автобусі.

— А що я міг зробити, — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович казав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Внєдряйтє культурку! Вєшайтє коврікі на сухую штукатурку! Нікакого модернізма! Никакого абстракціонізма! Сохраняєт стени от сирості, вас от рєвматізма!

Та поки легковажні артисти куражилися та зубоскалили, головного режисера турбувала доля Семена Лажі.

«Може, у нього трапився серцевий напад? Може, якась інша хвороба? Може, він заблукав у місті чи потрапив під авто?» — видавав він одну версію за іншою.

Зазвичай після вистави додому нас розвозив автобус, на якому ми дісталися до Единбурга. Прибувши за адресою Екедемі-стрит, 3, всі побачили сумну постать Лажі, що винуватою спиною тулився до металевого парканчика. Виходячи з дому, він забув ключ від вхідних дверей, і ось уже як годину не міг потрапити до хати.

— Сьома, ти в порядкє? — радісно вискочив йому назустріч Трюфель, але вже за хвилину повернувся до салону. — Та він, скотиняка, п’яний, як чіп!

— Я только на мінуточку рєшіл прілєчь на газон, — виправдовувався перед нами Семен Леонідович за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворе уже ночь!

— Трюфель погрожував накласти на вас штраф, — кивали ми співчутливо головами.

— Я ему наложу, етому жидярє, я ему наложу! — грізно трусив він рукою в повітрі, але очі мав сумні. — Ну ошибся чєловєк, с кєм нє биваєт? Я же нє со зла. Я же прізнал свою ошибку!

— Ошибкі надо нє прізнавать. Їх надо смивать. Кровью... — злостиво прошипів Цар-Підлядський, отримавши за це від Микитича легкого потиличника.

Лажу дійсно було шкода.

Глава чотирнадцята

Своїм колегам про те, що працюю на майдані, я нічого не казав.

Але Единбург не таке вже велике місто, що в ньому можна так легко загубитись. Лажа, Цар і Микитич, прогулюючись якось центром, надибали мій перформанс.

Вони, звичайно, прості добрі люди, проте за одвічною радянською звичкою дуже люблять рахувати чужі статки. Три дні не давали мені спокою, випитуючи, скільки заробляю за день.

Тільки Катерина, здається, трохи образилася, дізнавшись про мої виступи з вуст балакучого Лажі. Проте швидко вибачила, а потім ледь не щодня носила на площу воду та горішки, коли я перепочивав між заходами на герць.

Наші стосунки з нею у цей період знову набули виключно дружнього характеру.

З її боку я відчував прагнення зробити їх відвертішими, але цілком свідомо відсікав логічне продовження того, що сталося на поромі. Дружба між чоловіком і жінкою — птаха набагато рідкісніша за банальний секс.

Минулого понеділка, коли в нас увечері не було вистави, вона прийшла на майдан годині о четвертій дня. Я якраз відпочивав на газоні, підставивши обличчя сонцю, посмоктуючи з пакетика через трубочку манговий нектар.

— Хелоу. Хау ду ю ду? — присіла поруч, чмокнувши мене в щоку.

* * *

Як уже казав, що вона була напівукраїнкою, напівіспанкою. Її батько Рауль-Паоло Мендес ще п’ятирічною дитиною разом з мамою був евакуйований до СРСР навесні 1939-го.

Дід, що брав участь в боях під Гвадалахарою та захоплював Теруель у 1937-му, був знаним військовим командиром часів громадянської війни в Іспанії, одним з героїв документального фільму «Іспанська земля», що знімався за сценарієм Гемінґвея.

— Та в тебе питомо лівацька родина... — жартував я з пращурів Катерини.

Її батько (випускник юридичного факультету Московського університету), познайомившись там з молодим ще Левком Лук’яненком, згодом став відомим радянським дисидентом.

Зазнавши першого арешту в 1961-му в справі УРСС (Українська робітничо-селянська спілка), він десять років відбув у таборах. А в квітні 1972-го у нього народилася донька, яку назвали Катериною.

З її матір’ю вони офіційно так і не побралися, бо Рауль-Паоло добре розумів, що наступний