Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Сидів він у нас завжди в першому ряді, звичайно, задурно, бо "прихильники театру" квитків не купують. Зате плескав у долоні раніш за всіх, дужче за всіх і більше за всіх. Він захоплювався майже кожним актором. А слухаючи мої пісні, він танув від насолоди! Почувши вперше моє виконання, Стельмах так захопився, що з слізьми на очах прибіг за лаштунки, обійняв мого директора Щупака й розцілувався з ним.

Мій директор кілька разів натякав, що хотів би послухати, як його Гриша грає на скрипці. Проте Стельмах удавав, що не чує, і переводив розмову на щось інше. Але Щупакові натяки були такі прозорі, що Стельмах не міг більше викручуватись і одного разу, в неділю, приніс три квитки на ранковий концерт: директорові, хрипунові й мені. При цьому він почав описувати, який це буде розкішний концерт.

— Це буде,— сказав він,— над концертами концерт: мій Гриша буде грати, німець акомпанувати, а Марчелла Ембріх співати. Ви, може, хочете знати,— сказав він,— хто така Марчелла Ембріх? Це друга Патті, хоч ні, яка там .Патті? Вона в десятеро, в сто, тисячу разів більша за Патті. Коли Патті вперше почула, як Марчелла співає, вона кинулась її обіймати й сказала: "Ми дві зірки — я зірка, що пригасає, а ти зірка, що сходить" — і заплакала... Певна річ, ні з ким іншим Ембріх не виступала б у концерті, хоч би її в золото вбрали, але з моїм Гришею — то зовсім інша річ...

І пішло... Тільки й мова, що—Гриша, Гриша, Гриша...

Мені хотілося б уже побачити й послухати цього Гришу.

Нарешті дочекалася. Побачила й послухала його. Мушу тобі сказати, мій дорогий друже, що я бачила перед собою двох Гриш, тобто бачила я одного Гришу, а слухала зовсім іншого. Той Гриша, якого я побачила в першу хвилину на естраді, був уже досить дорослий парубійко, хоч іще в коротких штанцятах, опецьок з пухкими щічками, ластовинням на обличчі і з очима, як щілинки. Коротше кажучи, цілком звичайний парубійко. Коли зустрічаєш такого на вулиці, звертаєш на нього увагу, як і на тисячі інших. Єдине, що впадало в око, це лаковані з широкими шнурками черевики, які здавалися трохи завеликими на ньому — надто великі ноги для "вундеркінда",— і широкий білий круглий комір, перев'язаний великим бантом. Більше нічого не вражало. Зате коли він узявся за скрипку, провів смичком по струнах,— парубійко з пухкими щоками й ластовинням на обличчі зник, а натомість з'явилася зовсім інша людина, з іншим виразом обличчя, з іншими очима — великими, блакитними, небесними очима. Дивна річ — де вони були, оті очі?.. А може, це мені тільки здавалося? Бо коли він закінчив грати й публіка почала шаленіти, переді мною знову стояв той самий опецьок з широким коміром і бантом з довгими кінцями. Спокійно стояв він перед публікою, яка не тямилася від захвату, спокійний і холодний, як крига. Він ледве помітно вклонявся. Його, може, десять разів викликали, і щоразу, виходячи, він крокував твердо, холодно й спокійно, як людина, певна того, що заслужила ці оплески. Після нього виступила уславлена співачка Марчелла Ембріх. її спів я відмовляюсь описати. Голос її, наче бальзам, вливається безпосередньо в серце. Слухаєш її зачаровано й дивуєшся: звідки береться така легкість, щирість і сила. Ніякого напруження не чути в її співі. Пісня лине невимушено, і тобі здається, що то не людина співав, а грає скрипка.

Коли виступає Марчелла Ембріх, разом з нею співає все довкола, цілий світ. Ти забуваєш тоді, де ти й чи взагалі є щось інше, крім цієї чарівної, легкої, зворушливої небесної мелодії.

Ось як співає Марчелла Ембріх! Можна сказати, що того ранку я була, як у тумані, як уві сні, немовби на іншому химерному світі. Слідом за нею вдруге виступив парубійко з пухкими щічками й ластовинням на обличчі. Ось він знову провів смичком по струнах, знову його скрипка заговорила, заспівала, заплакала, як людина. Знову зник з-перед очей пухкий з ластовинням парубчи-на, а натомість стояв тепер інший Гриша Стельмах. На естраді стояв чарівник, що зачаровував і приваблював до себе всіх у театрі. Ні, я неспроможна змалювати тобі і десятої частини того, що пережила того ранку. Який то був концерт! Важко сказати, хто з цих двох мав більший успіх: Гриша Стельмах чи Марчелла Ембріх. Уяви собі, публіка обом не шкодувала оплесків. Проте мені здається, що його зустрічали тепліше і йому виявляли більше любові, ніж їй. Він закінчив останню п'єсу програми, і вся публіка, як один чоловік, просто збожеволіла. Як можна так обожнювати людину? Щоправда, те, що він зіграв потім на біс, було божественно. Більше ніж божественно.

Шостий лист

Мій найкращий, найдорожчий друже!

В попередніх листах я почала розповідати тобі про моє знайомство із славетною Марчеллою Ембріх і трохи забалакалась про концерт. То був перший серйозний концерт, який я будь-коли в житті чула. Потім я була на багатьох великих серйозних концертах. Але цей я повік-віку не забуду, може, тому, що він геть змінив мене, вплинув на все моє майбутнє, як ти переконаєшся з дальшої розповіді.

Ніби наново народившись, сповнена нових думок і нових надій, я виходила з театру разом з усією публікою. В моїх ушах усе ще бриніли солодкі звуки, чарівні акорди, небесні мелодії. Я не бачила перед собою нікого, крім цих двох: Марчелли Ембріх і Гриші Стельмаха, нічого не чула, крім її співу та його гри. Багато глядачів затрималися на майдані перед театром, чекаючи, певно, поки ці двоє вийдуть. Я теж залишилась чекати. Під'їхав автомобіль, і в нього сіли троє: Марчелла Ембріх, Гриша Стельмах і ні-мець. Гришин батько, Меїр Стельмах, стояв біля них, зігнувшись утроє й широко всміхаючись. Публіка проводила їх з театру гучними оплесками, а на майдані ще дужче аплодувала. Ці троє поїхали автомобілем, зникли, як сон, а я стояла, зачарована, й дивилася вслід обом щасливцям... Мушу признатися, що в цю хвилину дурна думка закралася мені в голову: "Чи я теж буду коли-небудь Мар-челлою Ембріх? Чи й мене проводжатимуть оплесками?.. Будь-що-будь, а я мушу добитися побачення з Ембріх! Хочу, щоб вона послухала, як я співаю, може, скаже, що мені треба робити, щоб теж стати Марчеллою Ембріх..."

Але тут підійшов мій наглядач і оборонець — Шолом-Меїр Муравчик.

— Ми йдемо,— сказав він,— усі разом обідати.

— Хто це "всі"?

Виявилося, що я, він і директор Щупак. Старий Стельмах теж пішов з нами. Щупак запросив його до єврейського ресторану на фаршировану рибу з хроном. "Прихильник єврейського театру" страшенно любив єврейську рибу, а надто — чужим коштом!.. "Щаслива нагода, — подумала я собі.— Треба попросити "прихильника театру", щоб він познайомив мене з Ембріх. Але як зробити, щоб мій директор про це не дізнався?.." Цілком зрозуміло, що хоч "прихильник єврейського театру та єврейських страв" був так захоплений єврейською рибою з єврейським хроном, що аж упрів, проте він ні на мить не припиняв розповідати про чудові справи його Гриші та Марчелли Ембріх. Це ж не жарт — Марч^лла Ембріх! Вона єдина співачка, яка співає перед імператором Францом-Йосифом *. Ні з ким іншим вона не виступила б у концерті, навіть за мільйон, але до Гриші вона сама набивалася. І тут знову почалось: "Гриша-Гриша! Гриша-Гриша!.." Ця людина, можна сказати, сп'яніла чи збожеволіла, і божевілля її — Гриша!

Вибравши хвилинку, коли директор і хрипун розплачувались за обід, я з Стельмахом підвелася з-за столу. Виходячи, він і далі без угаву розводився: "Гриша — Ембріх, Ембріх — Гриша". Раптом я його перебила на слові й промовила:

— Пане Стельмах, у мене є до вас прохання.

Почувши слово "прохання", Стельмах змінився на

виду. Він раптом пожовкнув, позеленів, усмішка зникла з його обличчя, а очі стали сухі, холодні й скляні. Жаль було дивитися на нього.

— Маленьке прохання,— поспішила я пояснити,— зовсім маленьке прохання: я хочу, щоб ви познайомили мене з отією Ембріх, хочу, щоб вона послухала мій голос.

Коли він почув ці слова, йому полегшало на душі. Обличчя знову змінилося, знову показалася усмішка на губах. Жовтий і зелений колір зникли, щічки знову розрум'янились.

— О,— сказав він, полегшено зітхнувши,— чому ні? З превеликою насолодою!..

— Тільки ось що,— додала я тихенько.— Це повинно бути таємно. Щоб ніхто з моїх не довідався. Розумієте?..

— Розумію, любонько, а що ж, хіба я не розумію? Дуже добре розумію... Але,— сказав він,— де Рим, а де Крим? — Замислившись на мить, він ляснув себе по лобі:— Стривайте! Надумав: узавтра, дасть бог, об одинадцятій годині вранці, якщо прийдете в готель, усе буде гаразд. Жодна душа не дізнається...

Піти до Стельмаха в готель, щоб мій директор про це йе довідався,— нелегка справа. Хіба Щупак хоч на мить спускає з мене очі? А його права рука, хрипкий Мурав-чик,— той стереже мене, як цепний собака... Я тоді вирі-щила: "Якщо потрібний злодій, його знімають з шибениці". Адже сам Шолом-Меїр Муравчик просив мене колись, щоб я зверталась до нього, тільки до нього, коли мені щось потрібне буде, а він завжди стане мені в пригоді... Отож Я подумала і звірилась йому в усьому, сказала, що мені ротрібно тільки одне — почути, що скаже славетна співачка про мій голос.

Мені пощастило.

— Кицю! — сказав він мені, як звичайно.— Хіба є на світі таке, чого б я не зробив заради тебе? У вогонь і в воду! Нехай господь бог мені дає стільки щастя й утіхи.

Дивна людина цей хрипун. Хазяїнові він відданий, як пес, ладен, щоб йому відрізали палець для Щупака. А заради мене охоче купить і продасть директора тричі на день. Просто дивна людина!

Другого дня вранці, десь об одинадцятій годині, як ми умовилися з "прихильником єврейського театру", мій охоронець Муравчик звернувся до директора Щупака й сказав, що має піти зі мною купити якісь дрібнички.

— Які там дурнички раптом? — спитав Щупак, дивлячись на мене маленькими червоними очицями.

— Пусте! — відповів йому хрипун.— Ганчірки.

Щупак не полінувався і перепитав знову:

— Які там ганчірки, ні сіло ні впало?

— Облиш! — відповів йому Муравчик цього разу вже сердитіше.— Кажу тобі, що треба, чого ж ти причепився?..

Дивна річ! Так взагалі директор лає Муравчика, гримає на нього, поводиться з ним, як із служником. Але тільки-но хрипун підвищить голос, директор стулює губи і мовчить. Бо інакше Муравчик може змішати його з багном, так гримнути "йо-ло-пе!", щоб аж шибки задзвеніли.