Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

во­на більше й швид­ше го­во­ри­ла, ско­ком пе­рес­ка­ку­ва­ла ду­же чуд­но з однієї те­ми на дру­гу. Ло­ма­чевський до­га­ду­вавсь, що па­но­тець де­що підглядів; він примітив, що по­чи­нається щось не­до­лад­не, ви­пив чай і швид­ко зник з світлиці.

Олеся до­пи­ва­ла чай і ско­са пог­ля­да­ла на Ба­ла­бу­ху.

- Чи це ти об­ла­мав­ся в до­розі, що се­ред дво­ра стоїть по­ла­ма­на на­то­чан­ка? - спи­та­ла во­на не­на­ту­рально ви­со­ким то­ном. Ба­ла­бу­ха мов­чав і пив чай.

- Титар ска­зав мені в ган­ку, що во­зи з сно­па­ми по­роз­па­да­лись по до­розі. Чи то пак прав­да? - знов спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха навіть не гля­нув і мовч­ки пив чай.

- Чом це ти не об­зи­ваєшся? Чи ти сер­ди­тий, чи що? - вже сер­ди­то й на­ту­рально спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха на­си­пав тю­тю­ну в люльку, ліг на ка­напі й взяв в ру­ки книж­ку. Але він не чи­тав її, бо й листків не пе­ре­гор­тав.

- Чи вже все жи­то ви­жа­ли? - спи­та­ла більше для своєї про­би Оле­ся. Ба­ла­бу­ха буцімто чи­тав і не об­зи­вав­ся.

- Та го­во­ри-бо, чо­го ти мов­чиш? - вже крик­ну­ла Оле­ся.

- Біжи спи­тай в Ло­ма­чевсько­го! - не втерпів Ба­ла­бу­ха, щоб не обізва­тись.

- Я й уга­да­ла, що так бу­де. Без­та­лан­на я лю­ди­на з та­ким чо­ловіком! - крик­ну­ла Оле­ся.

- Вона ду­ма­ла, що Ба­ла­бу­ха не все ба­чив і не все чув.

- Добра без­та­лан­на, що цмо­ка­лась з ста­но­вим на ввесь са­док, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

- Чорзна-що ви­га­дуєш; ма­буть, тобі в ву­хах цмо­ка­ло. Та то, пев­но, сви­ня гар­буз їла: он по­ди­вись, плиг­ну­ла че­рез пе­ре­лаз в двір.

- Може, сви­ня й жа­би пе­че­ру­ва­ла в Росі, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

Олеся до­га­да­лась, що Ба­ла­бу­ха усе ба­чив з го­ри з-за кущів; її взя­ла злість.

- А хоч би й жа­би пе­че­ру­ва­ла! Що ж у то­му по­га­но­го? По­ка­рав ме­не гос­подь то­бою: вмієш за ку­ща­ми підстеріга­ти, а за во­за­ми не підстерігаєш. Он твої во­зи по­роз­па­да­лись се­ред ба­за­ру жи­дам на смішки. Доб­рий гос­по­дар! До­ве­деться самій хо­ди­ти ко­ло возів.

- Не бу­деш хо­ди­ти ко­ло возів, ко­ли й за твоїм хатнім гос­по­дарст­вом хо­дить Ки­ли­на, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- То бу­ло тобі бра­ти Они­сю, - та б тобі й во­ли по­га­ня­ла, й за плу­гом хо­ди­ла. Я не в та­ко­му домі зрос­ла, не так ви­хо­ва­на, як твоя Они­ся. Без­та­лан­на я! Не мож­на з людьми й го­во­ри­ти.

Олеся впа­ла на стілець і за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла; Ба­ла­бу­ха ніби чи­тав книж­ку.

- Кинь книж­ку, а то я те­бе по­ки­ну! - крик­ну­ла Оле­ся на всю ха­ту.

Балабуха чи­тав та смок­тав люльку; на душі в йо­го ніби ле­жав камінь.

- Кинь книж­ку та го­во­ри, - ка­жу тобі! Ба­ла­бу­ха ніби пе­ре­гор­нув лис­ток, хоч він не міг і сло­ва розібра­ти.

Олеся ско­чи­ла з місця, од­чи­ни­ла двері й крик­ну­ла:

- Погоничу, зап­ря­гай коні!

Але во­на зга­да­ла, що се­ред дво­ра стримів тільки ди­шель з пе­редніми ко­ле­са­ми, на ко­то­рих бу­ло б не зовсім догідно їха­ти; во­на вхо­пи­ла ка­пе­люш, на­ки­ну­ла на го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом, на­тяг­ла ру­ка­вич­ки, вхо­пи­ла в ру­ки зон­тик і, не поп­ро­щав­шись з Ба­ла­бу­хою, вибігла надвір. Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на неї.

Олеся прой­шла попід вікна­ми, вий­шла за двір і ог­ля­ну­лась на га­нок; во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха побіжить за нею слідком, бу­де її пе­реп­ро­шу­ва­ти, бла­га­ти, а Ба­ла­бу­ха ле­жав собі на ка­напі. Оле­ся пішла ули­цею, пе­рей­шла Рось че­рез греб­лю, спи­ни­лась, обер­ну­лась, - Ба­ла­бу­хи не бу­ло вид­но. Во­на пішла стеж­кою по­над Рос­сю навп­рос­тець, ми­ну­ла мо­нас­тир, вий­шла на лу­ки й знов ог­ля­ну­лась, - ніко­го не бу­ло вид­но, а во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха пош­ле за нею навз­догінці хоч Ки­ли­ну або най­ми­та, але нікогісінько не бу­ло вид­но, тільки од­на ко­ро­ва плен­та­лась че­рез греб­лю.

Олеся пос­ва­ри­лась зон­ти­ком до сво­го до­му, ко­то­рий бу­ло вид­но на горі, й знов пішла ти­хою хо­дою по­над са­мою во­дою. Стеж­ка по­ви­лась на го­ру, де вже бу­ло вид­но Хохітву. Оле­ся вий­шла на го­ру, сіла на тра­ву й за­ду­ма­лась.

Сонце сто­яло вже ни­зенько над са­мим Бо­гус­ла­вом. Вни­зу, по до­лині, ви­ла­ся Рось по зе­ле­них лу­ках, як си­ня стрічка по зе­леній сукні. З-за Росі тяг­ли­ся ря­ди гір, вкри­тих гус­тим лісом. Да­ле­ко про­ти сон­ця вид­но бу­ло ви­со­кий шпиль - горб з мо­нас­ти­рем звер­ху, а під гор­бом шумів по камінні шум; во­да біліла про­ти сон­ця, як сніг; бриз­ки в шумі бли­ща­ли, як би­те скло. На взгір'ї вид­но бу­ло Бо­гус­лав, за­си­па­ний зо­ло­тим ти­хим світом сон­ця. Во­на ду­ма­ла про не­дав­ню подію, й ду­ша її знов за­ба­жа­ла щас­тя, га­ря­чо­го щас­тя, яко­го во­на ще не заз­на­ла, бо ще не лю­би­ла всім сер­цем, прав­ди­вим, щи­рим ко­хан­ням, ще не ви­яви­ла всієї пал­кої душі, всього ко­хан­ня, що за­таїло­ся в її серці гли­бо­ко-гли­бо­ко, на са­мо­му дні.

Олеся зітхну­ла, гля­ну­ла на лу­ки, - лу­ки лисніли зе­ле­ним ки­ли­мом про­ти сон­ця. На стежці не вид­но бу­ло ні жи­вої душі, - за Оле­сею ніхто не ду­мав бігти та її про­си­ти. Во­на обер­ну­лась до Хохітви, - над Рос­сю бу­ло вид­но батько­ву ха­ту й са­док. Оле­ся пішла до батька.

Балабуха все ле­жав на ка­напі й ду­му ду­мав. Вже зай­шло сон­це, вже й смерк­ло. В хаті ста­ло по­ночі. Ба­ла­бу­ха сподівавсь, що от-от рип­нуть двері, і ввійде Оле­ся - двері не од­чи­ня­лись; Оле­ся не прий­шла.

Балабуха до­га­давсь, що Оле­ся чкур­ну­ла пішки в Хохітву до батька. Він встав, засвітив свічку, одімкнув ко­мо­ду, ви­тяг здо­ро­ву книж­ку в до­ща­них па­ля­тур­ках, та­ку завбільшки, як цер­ков­на мінея, - то був йо­го діяріуш. В то­му діяріуші він за­пи­су­вав, по зви­чаю вче­них лю­дей то­го ча­су, ще як він був сту­ден­том, - то кан­ти, то всякі вірші, то пісні, то ла­тинські фра­зи, так на­пи­сані квад­ра­том, що їх мож­на бу­ло чи­та­ти на всі чо­ти­ри бо­ки з усіх боків і вго­ру і вниз - і ви­хо­ди­ла та са­ма фра­за; то бу­ли по­за­пи­су­вані квад­ра­ти з цифр так, що на всіх стовп­чи­ках ви­хо­ди­ло од­на­ко­ве чис­ло. Став­ши свя­ще­ни­ком, Ба­ла­бу­ха по­чав за­пи­су­ва­ти ту­ди за по­го­ду, за уро­жаї хліба й сіна, за­пи­су­вав, де про­яви­лась яка чу­дов­на іко­на, за­пи­су­вав ча­сом свої дум­ки, свої пог­ля­ди, навіть ком­по­ну­вав вірші, хоч і по­га­ненькі, на усякі ви­пад­ки з сво­го жит­тя. Ба­ла­бу­ха за­пи­сав рік і чис­ло міся­ця, й за­пи­сав всі ви­пад­ки то­го дня, за­пи­сав, як він їздив на по­ле, як роз­си­па­лись во­зи й сно­пи, як на­то­чан­ка об­ла­ма­лась ко­ло ба­за­ру. Ба­ла­бу­ха обсміяв са­мо­го се­бе як по­га­но­го гос­по­да­ря й спи­нив­ся: річ до­хо­ди­ла до Олесі, до ви­падків в сад­ку. Ба­ла­бу­ха тер­ся, м'явся, не смів наз­ва­ти Олесі й ста­но­во­го на ймен­ня й пок­лав собі за­пи­са­ти ніби історію Дафніса та Хлої. "Сьогодні, в п'ятій го­дині пе­ред ве­чо­ром, я підглядів з-за кущів, як Дафніс та Хлоя ло­ви­ли жа­бу. Хлоя втікла в альтан­ку. Дафніс дог­нав її;