Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

не встиг відповісти, бо задзвонив телефон, і Спіру Тофан повідомив: «Все в порядку, витягайте!» Аж підстрибнувши з радощів, «професор» вхопився за мотузок.

— Порядочок… — самовдоволено вишкірився Спіру, знявши скафандр.

— Знайшов?

— Чотири штуки.

— Лише чотири?

— А ви думали, більше?

— Ні, все-таки… Хто його знає…

— Зараз полізу й зв'яжу ті ящики по два. Поки ви тягнутимете — ще пошукаю.

— Давай!

Через чверть години Спіру передав:

— Тягніть, тільки обережно!

З води виринули два зв'язані ящики. Потім ще два.

Кілька хвилин усі п'ятеро мовчки дивилися на дивну знахідку. Один з провідників дивився на знахідку здивовано, два інші були байдужі. А в очах «професора» світилася невимовна радість, хоча шофер лише знизував плечима.

Спіру по телефону попросив підняти його на поверхню.

— Тепер ти вже зможеш промочувати свою горлянку скільки захочеш, — сказав «професор», коли той вигулькнув з води.

— То як? — гордо спитав водолаз, знявши скафандр.

— Ти майстер своєї справи!

— Колись був майстром. Тепер годі! У мене виснажені легені й серце. Зносився, мов стара калоша. Від сьогодні більше ніколи не піду під воду, хоч би мені платили золотом.

— То де ж твої русалки? — глумливо звернувся до провідника шофер.

— Розказували старі люди. Добре, що їх нема в цьому озері…

«Професор» став усіх частувати коньяком. І поки Спіру цокався з провідниками, відвів шофера вбік.

— Здається, справу закінчено?

— Закінчено, товаришу професор.

— Як я вже казав тобі в Бухаресті, ця справа таємна, і ніде не слід молоти язиком.

— З мого боку, товаришу професор…

— За тебе я не боюсь. Мене турбують оці селюки. Вони можуть роздзвонити про нашу експедицію.

— А ви їм скажіть, що це державна таємниця.

— По-твоєму, цього досить? Я вже їх добре вивчив, бо мені не вперше доручають таємні справи. Отже, виїжджаючи з Бухареста, прихопив з собою про всяк випадок спеціальні бланки, на яких вони своїми підписами зобов'яжуться зберігати таємницю.

— Оце правильно, товаришу професор.

— Правильно, та не зовсім. Я скажу їм, що ти з органів державної безпеки і вимагаєш від них письмових зобов'язань. Гаразд?

— Хай буде по-вашому, товаришу професор.

— Дякую. В своєму рапорті про виконання завдання я напишу й про тебе.

Повернувшись до товариства, «професор» випив зі всіма чарку коньяку й виголосив:

— Вас усіх, мабуть, цікавить, що є в цих ящиках. На жаль, ніяк не можу задовольнити вашої цікавості. Це — державна таємниця. Вам зрозуміле значення слів державна таємниця?

— Зрозуміло, товаришу професор, — відповіли провідники.

— Тим краще. Відпадає потреба вам розтлумачувати. Оскільки це державна таємниця, ви не маєте права нікому її розголошувати, навіть своїм жінкам. Коли по селу підуть балачки, це означатиме, що хтось із вас видав державну таємницю, й тоді вам доведеться суворо відповідати. Ясно?

— Ясно, товаришу професор.

— Дуже радий, якщо так. Звісно, в селі вас питатимуть, де ви були, чим займалися. Ви повинні казати, що експедиція брала пробу води в озерах, і ні слова більше. Запам'ятаєте?

— Ми не діти, — буркнув котрийсь із провідників.

— Мій обов'язок вам усе пояснити. Залишається дрібниця. Ви повинні дати письмове зобов'язання. Це не я від вас вимагаю, а він, — кивнув «професор» на шофера — Він не просто шофер, а представник органів держбезпеки. Про це ви теж не маєте права говорити.

— Зрозуміло, товаришу професор.

— Тоді слово має товариш Морару.

Шофер ступив крок уперед:

— Товариші, професор сказав вам усе, що треба. Моїм завданням є охорона професора, а також збереження таємниці. Читайте текст, товаришу професор!

Той дістав з кишені папери:

— Тут пишеться таке: «Я, громадянин такого-то села, району, будучи найнятий експедицією професора Ніколае Неделку, даю зобов’язання не розголошувати ніколи нікому, ні з яких обставин про бачене мною й чуте за час роботи експедиції. Мене попереджено, що за розголошення таємниці, буду покараний по закону. Підпис і дата». Будуть у когось запитання?

— Нема! — хором відповіли провідники.

— Тоді вам залишається підписатися.

Зворотний шлях був легший і коротший. Як і раніше, попереду групи йшов «професор». На турбазі зупинилися, щоб попоїсти гарячої страви. Тут «професор» розрахувався з провідниками, через півгодини знову рушили в дорогу і незабаром досягли хатини лісника. Там стали вантажити на машину багаж.

— Ви можете бути вільні,— сказав «професор» провідникам. — А коли хочете, можете під'їхати додому на машині.

— Не турбуйтесь, товаришу професор. Нам недалеко. Бувайте здорові!

— До побачення!

Один з провідників скочив на коня і поїхав. Два інших залишились на місці.

— А ви чого чекаєте? — здивувався «професор».

— Ми поки що залишимось тут, — глухо мовив один з них.

— Для чого? Ви мені більше не потрібні.

— Зате ви нам потрібні. Іменем закону ви арештовані! «Професор» блискавично сунув руку в кишеню.

— Спокійно, «професоре», спокійно. Вам шкідливо хвилюватись, — порадив йому провідник, який насправді був старший лейтенант Опришану…

«Професор» по-вовчому озирнувся і все зрозумів. I тут, мов з-під землі, з'явилися ще три працівники держбезпеки. Між деревами манячило кілька вантажних автомашин.

— Наліво кругом до хати, «професоре»! Та й ви теж! — кивнув Опришан шоферові й водолазу.

Понуро опустивши голови, усі троє поплентались лісовою стежкою.

Перед ними відчинив двері молодший лейтенант Доробанц.

— Товаришу капітан, прибули гості.

Богдан мовчки струсив попіл з цигарки.

В протилежному кутку на лаві сиділи Фіуреску й Марчел Коруз. Богдан похмуро глянув на