Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

— Борисе! Та прокинься ти, чуєш?

Спальний мішок засовався на ялицевій постилці, розтягнувся, як величезний кокон.

— Жодної собаки! — термосив Василь товариша. — Всі пощезли…

Кокон знов заворушився, з’явилася голова Бориса, заспані очі-щілинки.

— А мені снилося… море, — сказав він. — Таке синє…

— Жодної!.. — хвилювався Василь. — Як вітром здуло!

— Куди? — запитав Борис.

— Якби знав — не запитував!..

Борис сів, витягнув звідкілясь шапку, насунув на голову: мороз — двадцятиградусний.

— Повтікали? — запитав, байдуже позіхаючи. — А море, ох і синє ж! — Потягнувся так, що аж затріскотіли суглоби.

Василь вилаявся спересердя:

— Ти прочумаєшся чи ні?

Ранок розгорявся у туманах. Рожеве світло лягало на гладінь засніженої ріки, торкалося віддалених вершин пагорбів і губилося над обрієм у безодні зникаючої ночі. Ріка повертала на північ, круглилася закрутом, розсувала тайгу. Все було чисте, біле; дивно чорніли на білому двоє нарт, згарище від багаття. І довкола — ні звуку.

Це вплинуло на Бориса більше, ніж слова і штурханці Василя. Зірвавшись на ноги, він закричав:

— Рустан, Рустан! Салка!

Крик полинув над рікою, слабо відбився від берегових круч.

— Куди ж вони поділися?.. — Борис озирався навсебіч.

Сліди собачих лап, покружлявши коло багаття, тягнулися до берега, у закрут. Борис з Василем помчали по сліду.

Це була непогана розминка, свого роду зарядка. І мороз підганяв добряче. Та головне — чому і як далеко втекли собаки?

Засапавшись, друзі обігнули мис, що круто заходив у ріку, і зупинилися. Зграя була тут.

Напередодні увечері Борис і Василь підірвали на березі схил, що зсунувся униз. Тут же хотіли залишитися на ніч, щоб уранці приступити до проб, однак брила нависала так загрозливо, що друзі вирішили не ризикувати і пошукати для ночівлі зручніше місце. І вчинили правильно: брила відвалилася і на висоті чотирьох-п’яти метрів відкрила вузьку щілину. Собаки пірнали у щілину й поверталися звідти із здобиччю. Тут же, поміж каменів, пожирали шматки. Угледівши Бориса і Василя, підлабузницьки завертіли хвостами: мовляв, ми нікуди не втікали, всі тут і загалом непогано поснідали.

— Рустан! Салка! — покликав Борис. — До мене!

Вожаки відокремилися від зграї, рушили; за ними потягнулися інші, облизуючи закривавлені пащі.

— Що ви знайшли? Яку мерзоту? — з огидою запитував Борис.

Ситі звірі повискували, відчуваючи, що у голосі людей немає погрози, пробували потертися мордами об унти Бориса і Василя.

Ті позадкували: пащі собак були в крові до самих очей, обліплені бурою шерстю; довкола валялися шматки шкіри, переплутані жмути жовтої з чорнотою гриви.

Переборюючи відразу, Василь нахилився над погризеним шматком:

— Борисе!..

Той розглядав клаптик шкіри, і, коли звів очі, в них були подив і запитання:

— Не второпаю.

— Це неймовірно, Борисе! Мамонт!..

Обидва, як по команді, звели погляд на зяючу щілину. Гостровуха лайка прошмигувала туди, злодійкувато роззираючись.

— Румка! — загорлав Борис. — Куш!

Собака забралася геть, інші відскочили від людей на кілька кроків.

Поки Борис відганяв собак, Василь видряпувався по каменях до отвору. Товариш наздогнав його біля самої діромахи, і те, що відкрилося їхнім очам, глибоко приголомшило обох.

У чорній порожнечі вимальовувався бік велетенської тварини. Бура шерсть висіла жмутками, як змертвіла кедрова глиця. Частину шкіри і м’яса було згризено, виднілося об’їдене ребро… У глибині вгадувалися обриси іще більшого звіра. Та увага друзів була прикуга до рани: з неї — неймовірно! — великими, як горошини, краплями цебеніла густа кров!

— Їхати треба, — проказує Борис, обтрушуючи з одягу сніг. — Негайно!

Побувавши у печері, вони й досі не отямилися. Перед очима — напівтемрява, і в ній, як гора, звір, боком до скелі, з опущеним хоботом і заплющеними очима. Це здається, що він боком до скелі, — хлопці все обдивилися. Тварина стоїть, спираючись на чотири ноги, товсті, як стовбури двадцятилітніх сосон, хобот випростаний, очі заплющені. Здається, що тварина дрімає, може зненацька скрутити і випростати хобот. Туша незаймана. Першому, що потрапив собакам на сніданок, не пощастило: м’ясо і шкіра на лівому боці у нього зідрані. Другий велет — як живий, наблизитися до нього страшно. Мертвий? Заморожений… Під пальцями відчувалася грубість і водночас еластичність шкіри, холодної як льод, але не мерзлої, — вона вгиналася під пальцями, хоча, торкаючись, кожен відчував мурашки, що пробігали по спині… І не тому, що у печері холодно. Набагато тепліше, ніж зовні: повітря, проникаючи через отвір, осідало на підлозі легким прозорим сніжком.

Передовсім необхідно було закрити діру. Тварина зберігалася у сталій температурі. Отвір затулили парусиною, завалили товстим шаром снігу.

— Випадок незвичайний! — Василь погоджується з Борисом. — Треба їхати негайно.

— До Середньоколимська п’ять днів шляху. Бери обидві упряжки, їдь, Васю, піднімай усіх!

Сніданок друзі закінчують мовчки, кожен думає про своє.

Так само мовчки запрягають у нарти упряжки — одну за одною. Нарти Василь бере одні. Вантажить корм для собак, продукти — нічого зайвого, — і за хвилину видно лише чорну крапку у вихровій сніговій хмарі.

Борис сідає біля багаття. Знахідка і справді незвичайна. Зустрічалися кістки, бивні, останки з шерстю та шкірою. Але такої удачі не знав ніхто. Це дивне відчуття, що вони живі, пройняло Бориса з першого погляду, коли він побачив краплі чорної крові: тварина у сплячці, в анабіозі!

Пам’ять послужливо розгортає все, що Борис читав про анабіоз: біологічні процеси уповільнені. Відсутні зовнішні ознаки життя. Спостерігається при вмерзанні у льод дрібних організмів — інфузорій, комах. П.І.Бахметьєв відкрив закономірність анабіозу, коли немає повного промерзання організму і тканинні рідини залишаються при низьких температурах у переохолодженому, проте рідкому стані. Тут те ж