Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

Так, втішного справді мало. Зате аж надто багато невідомих у рівнянні, а від правильності його розв’язання залежатиме життя.

На борту космічного корабля “Ластівка” нас п’ятеро. Найдосвідченіший з усіх я, Роберт Лоусон, віком двадцяти чотирьох років. Загальна середня освіта. Фах — монтаж електронного обладнання. Безробітний з солідним стажем. В Нью-Йорку познайомився з Генрі Паркінсом. Тоді він був теж безробітний і мав прізвисько “професор”. Відтоді я його так і називаю. Мені здається, він був “червоний”, через що його й не брали на роботу. Але пізніше йому несподівано пощастило: він одержав колосальну спадщину — не знаю вже, по кому — і почав будувати “Ластівку”. Щоб не мати клопоту з федеральним урядом Сполучених Штатів, деталі він замовляв головним чином у Японії та Західній Німеччині, а монтував корабель на території “бананової республіки”.

Другий член нашої “команди” — Мартін (я навіть не знаю його прізвища), дванадцятирічний нью-йоркський Гаврош, навдивовижу здібний. Негр, що не завадило йому стати улюбленцем професора. Мені також колір його шкіри не муляє. З усіх нас Мартін знає корабель найкраще.

Сабіна і Джек — восьми та чотирьох років — діти професора геології Мандера, який мав летіти на “Ластівці” в космічну подорож. І, нарешті, Марія — тринадцятилітнє дівчисько з індіянського племені ланкадонів, знайдена в джунглях поруч мертвої матері. Шість років жила в сім’ї професора Мандера за няньку; навчилася досить добре розмовляти англійською мовою, але досі неписьменна.

У мене немає ні дружини, ні дітей — безробітному бурлаці вони ні до чого. Своїх братів та сестер я не пам’ятаю — так склалася моя доля. І ось зараз у мене голова обертом іде: що я робитиму з моїми підопічними, якщо вони, боронь боже, захворіють? Чомусь мене найдужче лякає саме це.

Вважаю, що з моменту старту минуло п’ять днів, — я вже писав, що згубив лік часу, доки спав у камері. Зараз буду покладатися на хронометр: двадцять чотири години — доба.

День шостий.

Детально оглянув корабель, щоб дізнатися, що ми маємо і на що можемо розраховувати.

Кают-компанія, вона ж і центральний пост керування, розташована в носовій частині “Ластівки”, її передня частина відгороджена прозорою сіталовою стіною, за якою міститься вся апаратура кібер-штурмана. Двері, що ведуть туди, замкнено. Щоб відчинити їх, треба набрати на дисках замка відповідне кодове слово, а ми його не знаємо. По обидва боки перегородки отворами в Ніщо чорніють ілюмінатори, поруч них — екрани локаторів. Посеред кают-компанії — великий стіл, а довкола нього — крісла, розташовані так, щоб з них видно було і екрани, і прилади кібер-штурмана. В задній стінці приміщення — троє дверей. Середні ведуть до коридора; ті. що праворуч, — до каюти командира корабля, де стоїть м’яка канапа, дубль-табло основних приладів та стіл, до якого наглухо припасовано диктограф. Двері з лівого боку відчинити не вдалося, вони теж обладнані кодовим замком.

Коридор “Ластівки” — довжелезний. В нього виходять численні двері кают і допоміжних приміщень, а замикає його монолітний щит з написом “Відчиняється тільки при вимкнених двигунах”. А двигуни працюють, бо сила тяжіння не зникає, і весь час лунає гудіння, але воно таке одноманітне і неголосне, що ми його вже не помічаємо.

Бібліотеку я знаю добре, бо вона — дітище моїх рук, якщо висловлюватися пишномовно. Це — велике приміщення, де, як у кают-компанії, крісла розташовані півколом перед великим екраном. Уздовж стін стоять бібліотечні шафи — автобіби, напхом напхані кристалограмами. На кожному кристалі записано по десять мільйонів біт інформації.

В нашій бібліотеці п’ять автобібів присвячено художній літературі, сім — різним видам мистецтва, а всі інші — науці та техніці. Каталог бібліотеки забирає місця найбільше, і тут уже нічого не вдієш: один список творів сягає кількох мільйонів рядків на мікроплівці.

Великий екран призначено для колективного перегляду, маленькі — індивідуальні. Досить набрати на дискові пульта перед кріслом шифр автобіба і твору, як на екранчику одразу ж з’явиться зображення тексту книги чи кадри відеозапису.

Кухня “Ластівки” сяє склом та нікелем і нагадує лабораторію. Там встановлено найновітнішу електричну плиту (на жаль, з кібер-кухарем застарілої конструкції!), найсучасніший кухонний комбайн з найрізноманітнішим начинням, включно аж по герметичні каструлі з внутрішніми мішалками, — спеціально для умов невагомості. Тут же стоять два холодильники, вщерть наповнені тубами.

Поруч з кухнею міститься продуктовий склад, повний усяких консервів, — навіть з першого погляду видно, що нам їх вистачить на багато-багато років, — а за ним — цілий ряд складських приміщень і інструментами, препаратами, матеріалами, ліками. В кількох відсіках зберігаються всілякі механізми, починаючи з механічної пилки і кінчаючи гусеничним тягачем. Ми довго сушили мозок, як їх видобути звідти, коли “Ластівка” сяде на якусь планету, а тоді вирішили розв’язати це питання “потім”. Ми вже багато чого відклали “на потім”, і Сабіна своїм дитячим почерком записує все це в спеціальний “напoтімний” блокнот.

В одному зі складів ми виявили довжелезний ряд контейнерів з насінням різноманітних рослин. Якщо судити з написів, тут представлені майже всі рослини Землі — від редиски до сагової пальми. Тут я складаю зброю: мої знання в цій галузі вичерпуються кількома десятками назв.

Знайшли склад готового одягу й взуття, там же виявили швейну машину та великий запас тканин і шкіри. О, професор був передбачливий!

До приміщення з написом “Регенерація води та повітря” ми потрапити не змогли, двері замикав такий же шифрований замок. А втім, нам туди й не треба було заходити, бо всі системи діяли нормально.

День сьомий.

Цю ніч всі спали як убиті. А зранку взялися за господарські справи: вивчали кухню, вчилися програмувати кібер-кухаря.