Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Мої роздуми порушив Шведов. Він був помітно збуджений.

— Що трапилось? — запитав я.

— Лятошинський з’ясовує стосунки з Мерреєм далеко не джентльменським чином. Багато медикаментів — хінін, вакцини проти тропічних хвороб — виявилися з порушеними строками зберігання. Їх можна викинути за борт. Меррей запевняє, що особисто перевіряв штампи в накладних і маркіровку на ящиках.

— І що ж?

— Маркіровка на ящиках справді вказує, що медикаменти виготовлені три місяці тому. Документи теж у порядку, але дати на ампулах і коробках з таблетками — трирічної давності.

— Як реагує на це представник Джейсона?

— Каже, що в Бомбеї докладе максимум зусиль, щоб виправити становище.

Я повідомив Шведова про дивну пропозицію Стівена Меррея. Антон Володимирович досить спокійно сприйняв цю інформацію, лише усміхнувся самими кутиками губ.

— Схоже на те, що дехто не зацікавлений в успішному завершенні експедиції.

У свою чергу Шведов розповів, що під час мого перебування в Каїрі у номер готелю намагався проникнути один, із пасажирів пароплава, яким ми припливли з Одеси. Його випадково затримав готельний детектив і спровадив у поліцію. Щоб не хвилювати мене, Антон Володимирович не повідомив тоді про цей інцидент. Чи не полював невідомий зловмисник за моїми паперами?»

Як можна зрозуміти з уривчастих фраз, занотованих Арка дієм Олександровичем, напередодні відплиття експедиції в готелі «Сан Стефано» з’явився невідомий, який відрекомендувався другим секретарем німецького консульства в Александрії. Він хотів, щоб Сошенко розірвав контракт з фірмою Джейсона і взявся за проведення пошукових робіт у Німецькій Східній Африці. Умови, які пропонував німець, були значно вигіднішими. Вчений відкинув пропозицію, оскільки ніколи не торгував своєю честю.

Нам не відомі подробиці розмови. Проте можна здогадуватись, що фінал її був досить бурхливим. Дещо прояснює запис, зроблений Сошенком одразу після візиту незваного гостя: «Здається, германця цікавить не стільки мій метод пошуку корисних копалин, скільки пристрій для визначення відстаней між віддаленими предметами. Що ж, кайзеру Вільгельму така іграшка гшні вельми придалася б».

Тепер — ідентична пропозиція Меррея. Є над чим задуматись. Але, заклопотаний експедиційними проблемами, складанням карти, Сошенко пояснив ці, як він вважав, непорозуміння закулісними махінаціями бізнесменів, ладних нажитися будь-яким способом.

Хай наші друзі на батьківщині порадуються разом з нами: ми дісталися до мети своєї подорожі і тепер можемо сказати, що твердження професора будуть перевірені.

1914 року, березня 26. Бомбей.

«Прямо по курсу в напівпрозорому мареві ранкового туману з’явилася ниточка суходолу майже зливаючись з горизонтом. Перед нами лежала загадкова для кожного європейця Індія.

Британська Індія — вісім анексованих англійськими властями провінцій і майже шістсот князівств, що перебувають у васальній залежності від британської корони. Князівства часто карликові, територією в кілька квадратних кілометрів. Створення таких князівств усіляко заохочується, адже в цих умовах легше владарювати.

Справа залишився острів Елефант, і через якихось півгодини нашим очам відкрилось величне місто. «Глорія» повільно увійшла в акваторію Бомбейського порту.

Стерновий, розвернувши судно лівим бортом паралельно до пірса, обережно підводить його до бетонного причалу. Підсилені рупором, лунають команди капітана. Товсті канати летять за борт, їх хвацько підхоплюють і обмотують навколо причальних тумб смаглявошкірі індуси в тюрбанах. Ще одна команда — і подано трап.

Порт наче гігантський мурашник: снують кулі з важкими мішками на спинах, рикші з невеликими двоколками, на яких навантажені паки бавовни. Миготять і миготять обличчя: бронзові малайців, оливкові китайців, метисів, чорні негрів, білі європейців. І, звичайно, смагляві місцевих жителів — тамілів, маратхів, сікхів, парсів… Воістину вавілонське стовпотворіння.

Нарешті я помітив Крішана Прасада. Він був одягнений у традиційний для маратхів костюм-дхоті і ачкан — довгополу білосніжну куртку з глухим стоячим коміром. На голові красувалася шапочка-топі. У Дубліні Крішан носив європейський костюм, тож не дивно, що я не відразу впізнав його.

— Крішан! — закричав я, махаючи рукою.

Індус запримітив мене, гоставив на землю саквояж і схилився у традиційному поклоні, склавши долонями руки перед собою.

Біля доктора Прасада стояв опасистий, приземкуватий чоловік у сорочці кольору хакі, у коротких штанах, що відкривали криві ноги у білих гетрах, взуті в міцні черевики. Натягнутий на самісінькі очі білий корковий шолом дозволяв розгледіти лише пишні руді бакенбарди. Одне слово, Джон Буль. Він розмахував стеком і кричав на смаглявошкірих юнаків і підлітків, які з’юрмилися коло стіни пакгаузу.

— Це стивідор[73] Бомбейського порту Джоб Мердок, — пояснив капітан Смолвуд. — Особа вельми поважана: від нього залежить, як швидко нас розвантажать. З цими колоніальними чиновниками слід бути ввічливим і якомога обережнішим. Почуття власної гідності у них гіпертрофоване, і вони полюбляють стромляти носа куди не слід. Моя порада — запропонуйте йому як презент дві-три пляшки «Смирновської», і всі митні формальності буде одразу полагоджено.

Я передав зміст нашої розмови Шведову, він підкликав Твердохліба, Роман розуміюче кивнув і щез у каюті.

Крішан міцно обняв мене. Поцікавився, як минула подорож. Я описав у кількох словах наш шлях з Одеси в Бомбей. Докладну розмову ми вирішили перенести на вечір.

Носильники забігали з нашим багажем, усім своїм виглядом показуючи, що дивуються білим сагібам, які допомагають їм складати важкі дерев’яні й металеві ящики біля пакгаузу, носять саквояжі, баули, шкіряні та брезентові сумки. А коли отримали від Твердохліба за свою роботу