Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

- Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.

Вона замахала руками:

- Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…

- Не подряпає, бо нічим. Я подбала.

Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.

- Як це подбала? Як це нічим?

- Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. - Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він - інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.

Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.

- Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?

Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!

- Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?

- Та хоч зараз!

- Ловлю вас на слові.

Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.

Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.

Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:

- Привіт, дівчинко! Як справи?

Моя втома одразу перейшла в роздратування:

- Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.

- Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами - не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.

- Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?

Він почав заводитися:

- Все ще про те саме! Як справи, Марго?

Я підкреслено ввічливо відповіла:

- Дякую. Добре.

- Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?

- Боже мій, як мені вас усіх жаль!

Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:

- Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.

- А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!

Він засміявся:

- Отой поцілунок був подякою?

Я не втрималася:

- Який поцілунок? Перший чи другий?

- Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?

- Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. - Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. - Пропусти мене!

- А ти попроси! - Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.

- Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!

- Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю - ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.

Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.

Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».

Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:

- Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?

Хлопець похитав головою:

- Ніяк не можна. Він захворів.

- Тяжко?

- Так, мікроінсульт.

- Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…

- І талановитим, - тихо додав хлопець.

Засмучена, я залишила майстерню.

Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, - я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!

Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…

Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у