Олесь Ульяненко - Ангели помсти

узаконеним наркотиком, але іншої дії. «Сухий» закон не зменшив, а навіть збільшив чисельність алкоголіків. А за великим рахунком, хто пив, той і питиме. І віднайде для себе свою калюжу. І не треба говорити, що підлітки загинаються від нього. В часи моєї юності ми труїли себе всілякими винними сурогатами, щоб спробувати неспробуваного. У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки буде шукати ліків… І воно знайде тебе рано чи пізно.

– Значить, наркоманами народжуються, а не стають.

– Поки що я думаю так. Цивілізація не змінює сутності людини. Але я перебачив цієї братії, і більшість із них просто з народження від чогось залежна, – сказав я, одним оком спостерігаючи, як вона дістає зелену купюру, другу, третю, четверту. На п’ятій зупинилася. – Але тут є ще одна річ…

– Візьміть, будь ласка!

– Візьму, але мені ж заплачено.

– Дурниці. Я трохи більше про вас знаю, ніж ви про мене. До наступного разу, – і вона вийшла.

Яке у тебе ім’я? Чи є воно у тебе? Всі мої клієнти не мають імен. Так заведено у моїй конторі. Банальний простір, завалений коробками будинків, непорушно лягав перед моїм зором. Ані болю, ані страждання, ані холоду забуття. Синій дим над вежами, і нічого. Порожнеча чекала на мене попереду. Як тебе звати і чи головне, щоб людину прозивали якось. Тварина і людина. Всі відзиваються на клички, на імена. Ніхто не відзивається на «ей ти», коли тобі горланять у спину. Я розумів, чому вона обірвала нашу розмову, делікатно, з її точки зору. Ми не могли говорити про того, кого Діма Кольт називає Хтось. І я боявся повторювати ім’я вголос. Це на грані забобону. Як наркоман чи інший хтось говорить, що ліки у когось гарні, а у когось ліпше не брати, бо та людина лиха. Людина повна ідіотизму. Є дійсно те щось, але ніяк я не називав його Богом, хоча від народження ми всі у нього віримо. Ми віримо у «когось», лише виховання, погане чи добре, приводить до тієї межі, щоб вибирати давно означене, від самого початку, коли існує людина. Я думав, як хворий, що сам шукає порятунку, і зрозумів, що сьогодні краще напитися, зняти гарну хвойду на Хрещатику і проциндрити ці п’ять сотень. Спіть спокійно, мої дебіли. Спати вам доведеться якнайдовше, щоб, чого доброго, не прокинутися.

З висоти польоту місто нагадує гермафродитну істоту, що завагітніла десятками пагорбів. Діма Кольт пливе без жодного звуку в червоній імлі над вагітним містом. Будинки прозорішають. І Діма Кольт розуміє, що йому нічого робити в цьому світі, бо все одно все повернеться. Чи там, чи тут. Зараз він полишив Альму далеко, за межами галюцинацій, розповідей і сексу. Все полишене запахів і почуттів там, у її світі. Альма, довгоноге створіння з невимовно красивим тілом.

Вася Клім на кічі. Якщо камеру попереднього ув’язнення можна назвати кічею. Але Вася Клім уперто це називає кічею, тюрягою. Це нікого з присутніх ментів аж ніяк не турбує. Йому наказують роздягтися. Вася Клім показує ментам руку по лікоть, рубонув долонею по лікоть. Молодий сержант, відкопиливши губу, звертає свій погляд до старшого, з водяними очима, підтиснутими губами і коротким йоржиком волосся.

– Роздягайся, сучара! – гавкає той і ляскає дубиною по столі.

Вася Клім стягує штани.

Наркоти у Васі немає. Вени пищать протиріччям. Усі в дорогах, з фіолетовими гематомами. Сержант роздивляється руки.

– Це я підробляв, – говорить Вася і продовжує стояти раком, зі спущеними штаньми.

– Де? На маковому полі? – цікавиться лейтенант, що заходить до кабінету. – Що, навіть в очку не знайшли наркоти?

– Бугай здоровий. Малолєтка.

– Угу, – мурчить лейтенант. А Вася Клім продовжує стояти з опущеними штаньми. – Так хто трахнув Едіка Вахмістренка?

– Він сам давно в гнилу кишку грається, – сопе Вася Клім.

Лейтенант з бодуна, у нього повне обличчя, круглі очі, червона попруга на переніссі, там, де він носить окуляри. Він соромиться їх носити при підлеглих, надягає для поважності, коли звітує перед начальством.

Міста звідси не видно. І у затриманих виникає відчуття пригніченості. Навпаки, я тут почуваюсь, наче у своєму кабінеті чи навіть як у хибарі Дімака Кольта. Васю відправили до мавпарні, щоб потім перевести кудись в інше місце, де він загнеться від туберкульозу. Циганська пошта повідомила мені останні події. Нічого нового. Лейтенанту байдуже, він як сортувальна станція. Одних туди, інших туди. Харон у смердючій річці ошуканства.

– Вони, ці торчки, заважають, док, розумієте, справжнім ділом займатися. Як на мене, нехай хоч і гівном колються, – говорить втомлено, бабським голосом лейтенант. Очі без вій, щелепа широка, наприкінці видовжена в роздвоєне гостре підборіддя. – Але це моя робота. От і все, – продовжує він.

Надворі патокою каштанів пливуть запахи. Ми закурюємо і рячимося у картину на протилежній стіні. Портрет президента. Ще в тому році висів інший. Ще в тому році з Васі Кліма вибили б усе лайно, що в нього юність цього міста вливала через вени. Менти нині намагаються бути делікатними. У порівнянні з тими часами як лялькові герої із серіалу.

– Ну, – я витягнув червоний «Вінстон», не запропонував лейтенанту. Дистанція.

– Чому ви з ними возитеся, док? Яка з того вам користь? – Лейтенант уже не раз ставив подібне запитання.

– А чому ви стали міліціонером?

– Зрозуміло…

Для нього зрозуміло, зрозуміло все: від підтяжок до презервативів. А для мене ні. Щоб вони не задубіли на літньому київському бруці від циганської наркоти, що перемішана зі стрихніном, у кращому випадку розбавленим чаєм, чи зберегли печінку від вилітання отрутою Діми Кольта, я періодично виписую їм рецепти. З боротьбою, з великою глобальною боротьбою, з боротьбою перед непереборним. Старушенціям будуть продавати валер’янку за рецептами.

– Бізнес. Це великий бізнес, – вичитує старий вовчара лейтенант. – А вони мені