Маріанна Маліна - Фіолетові діти

Ми зустрілися з Кирилом у кафе посеред гігантського супермаркету. «Що більше людей навкруги, то краще. Простіше за все — загубитися в натовпі», — сказав він мені по телефону.

Всюди, куди не кинь оком, — вогні вітрин. І нескінченна реклама на гігантських екранах під невибагливу музику. Я оглядаю місцевість — навкруги скло та метал, ілюстрація наступаючого урбанізму. Скільки їх, таких кафе, по всьому місту? Вони, як клони комфортного раціонального життя, множаться й множаться з кожним днем. Стандартні металеві столики та стільці. Стандартні острівці охайної зелені. Стандартні фонтани у вигляді водоспаду. Симуляція природного оточення.

В одноразовій паперовій склянці біля мене — томатний сік. Смішне й неприродне словосполучення — «паперова склянка»… Від нього так і віє Бодріярівськими симулякрами[23]…

Кирило сидить навпроти, схрестивши довгі ноги. Теж п’є сік із «склянки» і крадькома спостерігає за мною. Худа шия, що стирчить із розстебнутого коміра сорочки, надає йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма, що він широкоплечий і доволі високий. Мені хочеться вірити його чесним очам. Мені хочеться думати, що я разом із цим дивним хлопцем не ступила на хибну стежку. Що все зміниться на краще. Та мене не полишає враження, немов би я безтурботно залізла на хмарочос та стою на шаленій висоті, й у мене від цього нерозумного вчинку паморочиться в голові. Плигати вже пізно — зависоко. А падати — так не хочеться…

На обличчі Кирила — дитяча вразливість, від якої мені робиться незручно. Він ставить склянку на стіл і, трохи скрививши рота, каже:

— Ви що, досі думаєте, що ми монстри? Почвари? Та ми ж такі самі, як і всі інші… Кількість ріг та крил — як у всіх…

— Я… не знаю, що мені думати, — відповідаю, і його уважний погляд змушує мене відвести очі в бік.

— У мене є лист, — продовжую згодом та кладу на стіл роздруківку, — де пишуться страшні речі. Почитай. І поясни мені, що це?

Він бере до рук лист і низько схиливши голову, читає. Згодом зводить на мене погляд:

— Ну, взагалі дуже схоже на Арсенія. Тільки де ви тут бачите страшні речі? Звичайні приколи…

— Нічого собі приколи… А хлопчик?

— Ви що, гадаєте, Арсеній — убивець дітей? — ледь-ледь посміхається Кирило. — Славко, наскільки я знаю, живий-живісінький. Арсеній часто щось розігрує. Він і мене колись так розіграв. Може, він у такий спосіб хотів кинути свою коханку? Щоб вона сама пішла. Та ще, щоб боялася комусь розповісти про його витребеньки…

— Славко? Майїн брат?

— Угу, він — левітатор, — киває, знову придивляється до листа й бурмоче: — Вона, скоріше за все, добре знає Арсенія… Ця Чайка… Тільки тут якась…

Знову дивиться на мене і мружить очі:

— А звідкіля у вас цей лист?

— В «Контакт» скинула одна дівчина…

— А навіщо було потрібно… Навіщо було потрібно скидати це вам?

Я знизую плечима — якось я про це й не думала… Раптом перед моїми очима невідомо з якого дива постає білявка Лора. Я нахиляюсь і починаю шукати в сумочці блакитну візитку, витягую разом із нею і лист Альони, якого передав Верболаз. Мені зараз спало на думку, що ці речі якось пов’язані… Схожий почерк?

— А що це у вас? Іще один лист?

— Так. Мені його дав Верболаз, батько Майї.

— Батько Майї? До чого тут він? — підіймає брови Кирило. Потім повільно стуляє кулак.

Я дивлюся з підозрою на цей його нервозний рух.

— Не знаю, я взагалі нічого не розумію, — відповідаю, — може, ти мені хоч щось поясниш… Тут якась заплутана інтрига. Це лист Олени Геннадіївни… Арсеній що, теж хотів її кинути? Ти що-небудь знаєш?

— Знаю… Він не збирався її кидати, — Кирило трохи блідне і схрещує руки на грудях. — Це не зовсім моя таємниця, але я… розповім вам, що знаю. Тільки не робіть ніяких поспішних висновків, поки ми усього не з’ясуємо. Гаразд?

Я киваю головою.

— Все це пов’язано з Майєю, — продовжує Кирило. — З Арсенієм вона була знайома з дитинства. І з дитинства була в нього закохана. Така собі дитяча любов. Він їй показував всілякі штучки, він уміє… В Арсенія завжди було багато дівчат. Це він теж уміє… Він їх успішно кидав, і Майя не турбувалася. Бо дівчата були тимчасові, а вона була завжди. Вона була його другом. І все б нічого, якби одного разу він не втюрився по-справжньому. І в кого б ви думали? В Олену Геннадіївну… І навіть… Збирався з нею одружитися. У Майї була істерика, коли вона про це дізналася. Вона вирішила розіграти виставу зі своїм самогубством. І ледь і справді не померла… Але це ніяк не подіяло на Арсенія. Знаю, про що ви зараз думаєте. Що у Майї був мотив убити Олену Геннадіївну… Я гадаю, вона про це мріяла, але щоб зробити… Ні. Це не вона… Вона на таке не здатна, я її добре знаю… Тим паче, що труїлася вона якраз напередодні смерті Олени Геннадіївни. Вона була ще слабка, аби щось утнути. І ще, оці листи — це ще один доказ її невинності. Вони говорять за те, що тут замішаний іще хтось… І мені цікаво, до чого тут батько Майї… Треба з ним зустрітися…

Раптом Кирило замовкає, немов прислухається до чогось.

— За нами слідкують, — тихо каже, прихиляючись до мене, — треба щезнути. Побачите один мій фокус.

— Щезнути в прямому розумінні? — я дивлюся Кирилові за спину, туди, куди він вказує мені поглядом і