Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

— Я думаю, штуки три коньяку, хорошого, штук п'ять шампанського і закуски на свій смак… Усе занесеш сюди, у приймальню, і чекайте сигналу. — Міха виглядав стурбованим, але не так щоб дуже.

Йому ці редакційні проблеми, звичайно, нафіг не потрібні, але я ж то його добре знаю. Думками він зараз або стріляє короїдів, або десь біля своїх курвів, у кращому випадку — в теплиці.

— Може, я з ним? — вирішила підметушитися Валюша.

— Ні, ти тут. На зв'язку… — строго зиркнув на неї Міха, і вона слухняно сіла на своє місце.

Що ж, це, мабуть, найкращий вихід, аби все там у них закінчилося пиятикою. У росіян тут невмирущі традиції.

— А ти ще мріяла за нього заміж…

— За кого? — перепитала вона.

— За Артурчика. Хіба ні? — хотів я ще, перед тим як іти, підколоти Валюшу, але вийшло якось незграбно, по–дурному.

— Іди лікуйся, якщо з діагнозом, — кинула вона мені навздогін і правильно зробила.

Я часто думав про Іру: і зранку, і вдень, і ввечері. Особливо, коли наближався її приїзд або й просто так, чи коли вона через Міху передавала мені вітання.

— Чуєш, старий, Іра каже: передай Коломбові вітання! — це коли він при мені, трапляється, розмовляє з нею і не на підвищених тонах, як учора зранку, то відставляє мобілу і кидає оце: «Іра каже: передай Коломбові…».

— Ага, передай і їй також, — відповідаю.

Бо останнім часом я намагаюся сам їй не телефонувати, навіть якщо привід знаходиться.

Але тепер, після Мамонтового невдалого приземлення, у мене збільшилося роботи, і це допомагає відганяти дурні думки. Тепер я не лише замість нього гепаю льодорубом біля нашого Гляціала, а ще й розважаю самого Петруню, хоч мало б бути навпаки. Він, маючи лікарняний, міг би й не показуватися, але боїться, що я знищу всі його крижані витвори. Я їх потрохи все одно знищую, трощу льодорубом, спилюю шведською бензопилкою по одному всі ці крижані нарости, що їх наш Мамонт–Петруня дуже леліяв. А він мені тим часом зуби заговорює французькою кухнею…

— Та, — кажу, — знаю я ту французьку кухню. Ми ж у Хорватії у миротворцях були прикомандировані до французького батальйону, то у нас і ананаси із жаб'ячими ніжками на вечерю, і навіть морозиво французьке… — При згадці про морозиво я осікся, бо перед очима одразу виникла Лідка й бідний Оскар у конвульсіях.

— До речі, морозиво! Слухай прикол, — починає хихикати у свій загіпсований палець Петруня. — Сьогодні в метро їхав, одна дєвушка морозиво смокче… — Петруня аж слину ковтнув, видно, всерйоз згадав про свою розважальну місію. — Я потім уже відірватися не міг, дивився, як вона облизує собі пальці.

— Ну–ну, це цікаво? — заохочую Петруню, а сам думаю: невже сучий син наші з Лідкою балачки підслуховує?

Це могло б вийти у нього навіть мимоволі, із нашого спільного туалету. Бо ж там Петруня паперу розмотує неміряно. Каже, що у цей момент його пробиває на читання.

— І що далі? Ти пішов за нею? — запитую.

— Ні, не пішов. Ця історія без продовження…

— Ти збоченець, Петруню! — одразу ловлю його на гарячому.

— Та ні, серйозно, прикольно було…

— Ну, подивився і що?

— Нічого, вона почала кашляти.

— А чому?

— Не знаю.

— І все?..

— Та ні, я їй ще на плаття сів… Біля неї місце звільнилося, я і сів. А вона каже: «Мужчина, віддайте моє плаття»

— А ти кажеш «без продовження». Ну і?

— Нічого, я припіднявся, і вона його висмикнула.

— Ну, а про морозиво вже забув?

— Та ні, вона його до того часу вже досмоктала… До речі, мені треба купити колодочку, я бачив таку маленьку на Деміївському…

— А для чого тобі, чудило, колодочка? — Я вже давно відклав бензопилку і гатив льодорубом у крижане міжбрів'я Гляціала, аж тріски летіли, але Петруня, здається, цього не бачив.

— А хіба ти не помітив, що у нас із теплиці зелені саджанці деяких рослин пропадають?..

— Невже твою кропиву хтось з'їв?

— Ні, кропива якраз на місці. Баклажан пропав у третьому ряду між капустою. А може, це все через Міхове сухотрав'я, ггг…гг! — пародіює він Міху, але це буває рідко.

— Там, де була вишенька?

— Та йди ти! Вишеньку згадав… — огризається Мамонт.

Бо та вишенька — то окрема історія. Колись Міха уздрів її, здається, серед капусти. Він примусив Петруню її викопати, бо для вирощування деревець наша теплиця не пристосована, для саджанців потрібні інші умови, а нашій розсаді, особливо ґрунту, деревця лише шкодять. І Петруня тепер ту вишеньку у своїй кімнаті в дерев'яному кадубчику вирощує. Чекає он першого цвіту…

— У третьому? — перепитую я. — Між капустою?

— Про нього мало хто знав, я його між капустою приховав, а позавчора він зник.

— Поцупили? — киваю на паркан.

— Хтось із своїх. Упевнений, що Нонна.

— Навряд чи? — висловлюю я обережний сумнів.

— А от це я і з'ясую. На розпродажі на Мінському ринку я за нього сто гриваків виклав.

— І що?

— Клянуся, у мене навіть чек десь валявся. Дев'яносто сім із копійками.

Я