Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

нові врожаї і надії. Це неминуче вело за собою автоматизм життя, як у рослинному царстві. Відмінність — тільки в здатності усвідомлювати своє існування. Люди були наділені вмінням розуміти те, що відбувається, вони обожнювали ріку, яка приносила плодючий мул, сонце, що давало тепло для проростання дерев, злаків і квітів, таємничі сили, готові стати на захист усіх цих незбагненних джерел життя. Все це було незбагненне, стихійне, вічне, як могутня течія Нілу, тому людині було набагато простіше довірливо віддатися заколисливим молитвам жерців, ніж пробувати захищати свою гідність і скористатися хоч раз у житті найвищим даром природи — розумом.

Це страшно, коли в історії народу, яка налічує кілька тисяч років, не знаходиш ніяких згадувань про велич людського розуму.

Єгиптяни були покірливі, слухняні і одноманітні. Вони не знали ні повстань, ні революцій, ніколи не міняли ні своїх узвичаєнь, ні своїх богів. Коли це спробував зробити фараон Аменхотеп IV, який назвав себе Ехнатоном, жерці зробили все, щоб по його смерті відновити все те, чому поклонялися впродовж тисячоліть.

Але навіть Ехнатон, цей фараон-богоборець, який спробував замінити єгипетське багатобожжя культом єдиного бога сонця Атона і, мабуть, сам склав своєму богові гімн, що дійшов до нас як «Гімн Атону», знову ж таки жодного рядка не присвятив значенню розуму, так ніби досить лиш хвали суто біологічному існуванню:

Творець зародка в жінці, Ти сім’я даєш чоловікам, Життя даєш синові з утробі матері, Втішаєш його, щоб не плакав, І годуєш його навіть в утробі. Ти даєш дихання життя всім творінням…

Чи далеко відійшли ми від цього гімну? Та водночас постає питання: чи можемо ми сьогодні задовольнитися тільки цим? В єгипетських «Текстах пірамід» — лише ритуальні формули, які мали забезпечити фараонові вічне життя, і більше ніяких премудростей, ніяких математичних, астрономічних, медичних знань. Віра в магію писаного слова викликала силу-силенну метафор, поетичних образів, побоювань, застережень, заборон. Риба приносить нещастя — вони боялися її малювати, лева зображували перерізаним, скорпіона — без жала. Так було спокійніше жити? І це охоче й навіть з радістю перейняли наступні покоління, хоч глибини, де живуть риби, лишалися так само смертельними для людей, і не затупіли лев’ячі пазурі, і скорпіони не розгубили своєї отрути.

Може, самовдоволеність і самозасліплення, що ними страждають сьогодні американці, успадковані ними від єгиптян? Індійці винайшли колесо, китайці компас, а єгиптяни? Дзеркало? І, може, його оманлива глибина затьмарила навіть велич пірамід, засліпила нас, знетямила, зробила рабами комплексів і найнижчих почувань?

За прикладами Лукасові не треба було далеко ходити. У кріслі поряд хропів і заслинювався після чергових порцій американського кукурудзяного віскі містер Ор, мов нагадування про жорстоку реальність життя, про його примітивність, коли не осяяне воно могутністю розуму.

Невже ці люди з фонду «Імансипейшн», як відшкодування за кошти, витрачені на подорож Лукаса, вирішили поглумитися з нього, пославши наглядачем містера Ора? Яка жорстока іронія: вирушити на пошуки розуму, маючи своїм помічником безнадійного дурня?!

Зате містер Ор був наділений од природи здатністю до сублімації. Він міг негайно переходити з одного стану в інший без будь-яких проміжних ступенів. Щойно він покрикував у тебе над вухом, проголошуючи свої «однозначні» пошлості, як уже хропів. Хвилину тому мало не напівмертвий од сп’яніння, а тут стріпнув це з себе, мов гусак воду, і виказує тверезість, якій могли б позаздрити всі абстиненти світу. Може, саме за це й тримали його в фонді, до того ж використовуючи для нестандартних доручень, як, скажімо, поїздка Лукаса?

Хоч як там було, та щойно колеса «боїнга» вдарилися об бетонну доріжку каїрського аеропорту, як містер Ор стрепенувся, заворушився всіма суглобами, виказуючи такі невичерпні запаси енергійності, що їх вистачило б і для пробудження сходу від тисячолітніх снів, і для залагодження всіх конфліктів і протиріч, які розшарпували цю частину світу з дикою безжальністю і несамовитістю.

— Як спалося, містер Ор? — делікатно поцікавився Лукас.

— Як? Спав? — обурився той. — Я однозначно ніколи не сплю!

— А що ж ви робите в літаку?

— Я лежу і обдумую організацію нашої подорожі. Технічний бік справи. Влаштування і залагодження. Непередбачені ситуації і конфлікти. Перебування і пересування. Контакти і наслідки. Конфронтації і фрустрації. І все однозначно!

— Чи не занадто велике навантаження для вашого маленького прізвища? — Лукасові не хотілося завчасно іронізувати, але він не міг стриматися, дивлячись на цього надутого індика, посланого йому долею замість традиційної смаженої індички на День Вдячності[22].

— Моє прізвище? — обличчя містера Ора заграло відблисками всіх пекельних вогнів. — Попрошу однозначно не чіпати мого прізвища! Лаконічно можу повідомити: Чарльз Спенсер Четвертий Ор, однозначно білий, англосакс, протестант, штат Кентуккі. Як сказав чоловік моєї середульшої тітки: наш родовід чистий від негритянської, слов’янко!», італійської і жовтої крові. Ми англосакси однозначно!

— Вважайте, що ми з вами порозумілися, містер Ор, — спокійно промовив Лукас. — А тепер нам доведеться покинути американську територію «боїнга-747» і ступити на землю Єгипту. З чим я вас і вітаю. Сподіваюся, ви вже не вперше в Єгипті?

— Однозначно так, але з іншими цілями.

— Ви хочете сказати, що вас не цікавили піраміди?

— Я їх однозначно не помітив.

Нарешті Лукас збагнув, як йому тяжко пощастило: він подорожуватиме не просто з стандартним американським дурнем, а з найдурнішою людиною всіх часів. Бути в Єгипті й не зауважити пірамід! На таке здатен хіба що пірамідальний ідіот.

Та знов Лукасів критицизм щодо містера Ора розвіявся майже безслідно після того, як вони блискавично пройшли паспортний і митний контроль в аеропорту, як їх, мало не виносячи на руках, вмістили в простору, мов дім, машину незнаної марки, як, розлякуючи сиреною автомобілі й пішоходів, віслюків і поліцейських,