Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

class="book">— Геть із блудницею! — завищав і переломлений у попереку священик. — Побити камінням! На місці!..

Понад голови ближчих до лектики полетів камінь.

Священик розірвав на собі плащ і аж випростався — простягав руки до неба… Із прокльоном чи з молитвою — ніхто того не чув за гамором.

Жінка стояла навколішках при лектиці й голосила…

Optio наказував. Проти натовпу наїжачилися списи. Два раби підняли ошалілу жінку зціленого. Натовп втискувався між стіни вулички, але клекотів і бурлив, мов казанок над багаттям.

Різкий, як на сиракузьких медалях вибитий, профіль начальника варти обернувся ще раз до натовпу:

— Рим нікому не відмовляє в справедливості. Відвести жінку до палацу біля Яфської брами! Там світла доміна приймає прохачів. Геть із дороги!

Лектика, як корабель, випливла з натовпу до бічної вулиці.

Магдалина затягнула запону й побачила, що затримка сталася саме проти дому первосвященика Гайана[226].

Затінений виступом навислого над вулицею балкона, Каяфів скриб Єгонатан швидко записував до диптихона. Мав обличчя байдуже, спокійне.

— Нотує обвинувачення на Раббі з Назарета! — блиснула в думці Маріам згадка про Хеттуру.

…………………

У палати прокуратора Магдалина увійшла, не підіймаючи очей. Коли ж, нарешті, розглянулася, то побачила себе в таблінумі.

Відчула до Прокули вдячність, а на серці — полегшення: приймала-бо її не як петентку-прохачку, але як особу поважну при ділових відвідинах — у таблінумі. Цим було дано тон розмові.

Донька Теофіла арматора ґречно слухала ясно закреслених побажань Каєвої матері і швидко опанувала себе. Коли ж прийшла довша пауза, Маріам увічливо, але рішуче відповіла:

— Ні, світла доміно! До Таррагони я з Каєм не поїду!

А кляузули?.. Прокураторів тестамент?

Марно це обіцяти!.. Магдалина не женеться за каптацією заповітів, хоч нині такі часи, що цим, як відомо всім, не погорджує ніхто. Той же, що сам заповітів не пише, намагається бути вписаним у чужий тестамент… Але це не для Магдалини!

Прокула зробила легкий рух рукою:

— Головного ще не сказано! — і продовжувала спокійно: — Ex testamento, батьківська воля може до певної міри паралізувати «Lex Voronia», що обмежує права жіноцтва на спадщину. Записуючи ж твоїх майбутніх дітей до заповіту, прокуратор тим самим чинить їх не тільки спадкоємцями майна, але дає їм права незмірно більші! Упевнює їхнє становище у світі. Поміркуй-но сама: твої діти, нащадки конкубіни[227]-чужоземки, дістануть змогу утворити новий почесний римський рід патриціїв! Коли, звичайно, згодом Кай, як кожний римлянин, ожениться й візьме дружину-римлянку…

У Магдалининих очах спалахнула і згасла іскра усміху: Абрамелех, — загойдалось на розколисаних хвилях веселості, — пропонував немов торговельну умову… А Прокула, як претор при увільненні раба, вичитує закони, кодекси кляузули!.. І це все — зброя на моє кохання!..

— Чи ж ти і справді гадаєш, світла доміно, що двом молодим людям, повним взаємної симпатії, потрібні юридичні деталі стосовно майбутнього роду їхніх майбутніх дітей? Кажеш мені: «Подумай»! Я маю остаточне вирішення, про яке сказала вже Каєві. Вирішення — ніколи більше з ним не бачитись. Отже, мабуть, ділить нас дуже багато й вельми поважних причин… Тож ні доля його маєтків, ні доля його майбутніх дітей не має ані місця, ані впливу… А втім, я маю інше на думці…

Слово злетіло. І холод огорнув серце: а що, як за відмову можновладна римлянка мститиметься на Раббі з Назарета?.. З Каєвих-бо слів ясно, що вона стоїть рішуче проти його науки…

На язиці вже заворушилося слово вибачення для зм’якшення необачного вислову. Та немов невидна рука замкнула вже готові розтулитись уста. А беззвучний голос прошепотів на вухо:

— Чи ж Раббі потребує заступництва? Ще й такого марного, як твоє?.. Або тієї жінки, що не може обстояти перед тобою власного свого сина?..

Перед Магдалининою уявою пролетіла незабутня година в домі воскреслого брата…

Маріам хотіла тоді непомітно попередити Раббі. Але він лише глянув на неї і до дна схвилював її душу одним цим поглядом, у якому вона прочитала: «Облиш! Я знаю все це…»

Тоді вона тремтячими руками вхопила свій нечуваний нард. Принесла його, щоб поділитись із Мартою… І не його, дорогоцінного: але власне життя вилила офірою великих обітниць до ніг Раббі…

Чує ще знову, як тоді хруснула в її нетерпеливих пальцях крихка шийка алебастрового лекіфа… Занадто-бо помалу стікали важкі краплини чудового аромату з вузенького отвору посудини. Магдалині ж хотілося вилити все враз…

Згадка про ту — напевно знала! — переломову хвилину перетворила ніжне, як перламутрова камея, обличчя Маріам ув образ натхненної поетки.

Прокула відчула безпомилково: нічого не змінять для Магдалини так добре пов’язані й так майстерно закинені сіті!..

— Когось іншого кохаєш?

Прокула сама незчулась, як її уста вимовили це вічно-жіноче цікаве питання, недоречне й зайве, аж самій стало прикро. Замість умови з донькою Теофіла арматора, знизилася до… Інтимної розмови з… гетерою-чужинкою!..

— Пробач! — вимовила стримано й холодно. — Не можу бажати від тебе признань у твоїх таємницях… Уважай, що моє питання тобі лише почулося… помилково…

Магдалина труснула золотою головою і не спробувала відбити вдару ще гострішим, до чого була така здібна. Але її осяйні очі розсвітилися такою щирістю і приязню, що Прокула аж захвилювалася.

«Навіть сама богиня Веста напевно не мала яснішого погляду! — подумала щиро. — Ні, Маріам — не звичайна красуня, що її кохають… Не гетера, якою захоплюються без меж і міри!.. Це «Мрія Кохання», якої не можна ні перевести у дійсність, ані забути!..»

А «промениста Марія» так щиро, так просто промовила:

— Світла доміно! Радо відповім тобі, як матері дійсно дорогого мені Кая. Не кохання, що переквітає, як найчарівніша квітка, бо така її природа! — але якусь