Юрій Тис-Крохмалюк - К7

— Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? — спитав я з усміхом.

— Згода! — скрикнули хлопці.

Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.

За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.

— Хоч і нема, — заговорив їхній командир, — але все одно пошукаємо!

Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:

— Наступ?

— Наступ! — відповів дядько.

Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.

— До виходу! — наказав я. — Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!

Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.

Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.

Поки вони опам’яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.

Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли з-під прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.

Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас з-поза дерев.

Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.

— Дозаду і окружити їх! — наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.

Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п’ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.

Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.

Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.

Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…

Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.

— Пугу! — кликнув я запорізьким звичаєм.

— Пугу! — відповіли хлопці і вийшли з-поза дерев.

Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.

Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.

Ми станули над ними.

— Що зробимо? — спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.

— Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! — відповів я.

Ми йшли поволі, несучи полонених.

— А де інші? — спитав я мого заступника.

— Погинули! — відповів. — Це теж клопіт, де їх похоронити.

— Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.

Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!

Я сполучився з дядьком:

— Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.

— Увага! — заговорив дядько. — Літак! Опісля приходь сюди!

Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!

— От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? — засміявся один з хлопців.

Я підійшов до раненого, якому перев’язували руку. Це була легка рана.

Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.

Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м’язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.

Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.

Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?