Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

Дівчину на екрані змінив русявий юнак, Фросина підвелася, вийшла на кухню.

— Як ти тут, діду, — сказала і по-старечому розсміялася. — Дивись, не підводь мене.

В раковині голосно булькнуло, а Фросина аж злякалася, бо не чекала.

Ходила помешканням, обережно доторкалася до всього рукою і говорила-говорила — до книжок і до світильника, схожого на земну оранжеву квітку календули, до блока медичного обслуговування і до кондиціонера біля вікна, до вхідних дверей, що вже запам’ятали її голос, до дивана і до стільців, до відеофону і до святкової скатерки на столі. А на великому екрані телеінформатора співав юнак,

… І твоїх рук тремтливі стебла, і трав зелений водограй. Та прилетів наш сивий птах вечірнім спогадом, неначе сніг на скроні…

І раптом засвітився екран відеофону.

— Мамо! Мамо!

Фросина підбігла.

Тадей стояв під променями яскравого штучного сонця в купальному костюмі, на його тілі вигравали лелітки водяних крапель, а за ним — море, прибережна хвиля піняво накочується на берег.

До Тадея підбігла Олена, теж мокра, видко, щойно з моря, з малою Ксанкою на руках.

— Ми вже на морі, бабусю, купаємось, — тоненько проспівала Ксанка.

За вікном догорала інканська ракета-сонце. Тихо співав русявий юнак на екрані телеінформатора. На кухні голосно булькнула вода в раковині. А в масивнім тілі вхідних дверей щось тихо засюрчало, мов земний цвіркун.

У МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?

— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапно роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка.

Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:

— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року… Я знову на Землі…

Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— Я не письменник і поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені, — на обличчі Боруня майнула цікавість. — Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе з самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: «Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…» Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. «Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож кожної хвилини може трапитись…»- так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні «Земля-8», мої батьки і зараз працюють там… Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього