Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

пригадували таке? Чому просто не залишити нас тут і не дати спокійно жити?

— Альбі… — Томас дуже пошкодував, що не може влізти в голову хлопця і побачити все на власні очі. — Що відкрила Переміна? Що ти згадав? Я нічого не розумію.

— Ти… — почав був Альбі, та одразу ж схопився за горло і захрипів, задихаючись. Висолопивши язика і кусаючи його, він судомно сіпав ногами і почав люто кидатися на ліжку, наче його хтось душив.

Переляканий Томас схопився зі стільця і відступив — Альбі, здавалося, боровся сам із собою, вчепившись руками собі в горло і безладно дриґаючи ногами. Його зазвичай темна шкіра, яка всього хвилину тому була надзвичайно бліда, почервоніла, а очі повилазили з очниць так сильно, що більше нагадували білі з червоними прожилками кульки з мармуру.

— Альбі!.. — крикнув Томас. — Ньюте! Ньюте, сюди!..

Не встиг він закінчити фразу, як двері розчахнулися. Влетівши в кімнату, Ньют підскочив до Альбі, схопив товариша, що бився в конвульсіях, за плечі й, навалившись усім тілом, притиснув його до ліжка.

— Хапай за ноги!

Томас рвонув уперед, та Альбі так молотив ногами, що підійти до нього, не отримавши удару, виявилося майже неможливим — ногою він поцілив йому просто в щелепу. Вилицю пройняв різкий біль, і Томас відскочив, потираючи забите місце.

— Та хапай же ти його за ноги! — крикнув Ньют.

Томас застиг на місці, приміряючись, потім різко стрибнув на Альбі, схопивши обидві ноги і причавивши їх до ліжка. Ньют, притиснувши плечі бідолахи коліньми, заходився віддирати його руки, якими той сам себе душив за горло.

— Відпусти!.. — кричав Ньют, смикаючи Альбі. — Ти себе задушиш!

Від натуги на його руках набрякли вени, м язи напнулися. Нарешті йому вдалося відірвати долоні Альбі від горла і притиснути йому до грудей. Альбі ще кілька разів сіпнувся всім тілом, вигинаючи спину, але помалу став заспокоюватися. Поступово вирівнялося дихання, потім він остаточно втихомирився, втупившись скляними очима в стелю.

Однак Томас і далі міцно тримав Альбі за ноги, боячись, що, відчувши свободу, той знову почне борсатися. Зачекавши хвилину, Ньют обережно відпустив руки бідолахи, потім ще за хвилину прибрав коліна з плечей товариша і зліз із ліжка. Томас вчинив так само, вирішивши, що напад закінчився.

Альбі втомлено подивився на Ньюта.

— Вибач, друже, — прошепотів він. — Сам не знаю, що сталося. Наче… моїм тілом хтось керував. Вибач…

Томас глибоко зітхнув, сподіваючись, що йому вже не доведеться брати в такому участі — більшого стресу годі уявити.

— Вибач, кажеш… Ну-ну… — відповів Ньют. — Ти намагався до біса задушити себе.

— Це не я, клянуся, — пробурмотів Альбі.

— Тобто — «не ти»?

— Не знаю… Це… це був не я… — схоже, він і сам нічого не розумів.

Ньют вирішив за краще не допитуватися. У всякому разі поки що. Натомість підняв з підлоги розкидані під час нападу ковдри і вкрив хворого.

— Пізніше поговоримо, а поки спи, — Ньют приклав долоню до чола Альбі й додав, — ти зараз не в найкращій формі, шлапак.

Але Альбі вже засинав і лише злегка кивнув із заплющеними очима.

Ньют глянув на Томаса і жестом указав на двері. Томас тільки того і чекав. Хотілося чимшвидше забратися з цього божевільного будинку, тому він поквапився за Ньютом до виходу. Та не встигли вони переступити поріг, як почули невиразне бурмотіння Альбі.

Хлопці завмерли й обернулися.

— Що? — перепитав Ньют.

Альбі розплющив очі й уже голосніше повторив сказане.

— Обережніше з дівчиною, — його повіки знову заплющилися.

Знову вона — дівчина. Так чи так, усе чомусь крутиться довкола неї. Ньют кинув на Томаса здивований погляд, та у відповідь той тільки знизав плечима. Він гадки не мав, про що мова.

— Ходімо, — шепнув Ньют.

— І ще, Ньюте, — гукнув Альбі, не розплющуючи очей.

— Так?

— Бережіть карти, — Альбі повернувся до них спиною, демонструючи, що нарешті висловився.

Прозвучало це недобре. Ой недобре. Томас із Ньютом вийшли з кімнати і тихо причинили по собі двері.

Розділ 28

Томас мчав за Ньютом, який квапився сходами вниз і геть з Домівки — на залитий пообіднім сонцем двір. Довший час хлопці мовчали. Для Томаса все робилося тільки гірше й гірше.

— Зголоднів, Томмі? — надворі запитав Ньют.

Томас не повірив власним вухам.

— Зголоднів? Та мені після всього побаченого блювати хочеться — ні, я не зголоднів.

— А я би поїв, — широко всміхнувся Ньют. — Ходімо на кухню, шлапак, може, там щось залишилося після обіду. Заодно дещо обговоримо.

— Так і думав, що ти скажеш щось таке…

Потроху Томас долучався до життя в Глейді, тому міг дедалі краще передбачати події.

Хлопці попрямували на кухню, де, попри протести Казана, взяли бутерброди з сиром і трохи сирих овочів. Томас зауважив, що наглядач кухарів якось підозріло позирає на Томаса, та варто було йому подивитися на Казана, як той вмить відводив погляд. Щось підказувало хлопцеві, що відтепер така поведінка стане нормою — місцеві чомусь вважали його особливим. Попри те, що Томас усього тиждень жив у Глейді, він почувався так, ніби перебуває тут вічність.

Вони вирішили пообідати надворі й уже за кілька хвилин сиділи біля західного муру, притулившись до оповитого плющем каменя і спостерігаючи за глейдерами, які займалися своїми буденними справами. Томас змусив себе поїсти — судячи з того, з якою швидкістю розвивалися події, чергової несподіванки можна очікувати щомиті, а отже, він мусить підкріпитися.

— Таке вже колись бувало? — запитав Томас, помовчавши хвилину-другу.

Ньют глянув на нього, раптово спохмурнівши.

— Ти про Альбі? Ні. Ніколи. З іншого боку, ніхто ніколи і не намагався