Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

Щиро Ваш Віллі».

Гризомбр, побіжно зиркнувши в бік Моріарті, тут же відкрив поданий офіціантом конверт і довго вчитувавсь у зміст записки, немов то був складний латинський текст; затим, підвівши голову, знову подивився на професора, тепер уже більш зацікавлено. Моріарті підняв до нього келих. Гризомбр сказав щось охоронцеві й кивнув професорові, запрошуючи його до свого столу.

— Ви Джарвіс Морнінгдейл? — запитав він.

— Так. Мені рекомендував вас гер Шляйфштайн.

— Як на американця, у вас добра французька вимова.

— Це не дивно. Моя мати з Нового Орлеана. Французька для мене — друга мова.

— Будь ласка. — Гризомбр запросив його сісти. Один з охоронців налив професорові шампанського. Цього разу воно не було позбавлене смаку.

— Ми, здається, вже раніше з вами зустрічались? — уважно дивлячись на професора, сказав Гризомбр, але Моріарті, впевнений у своєму гримові, спокійно витримав допитливий погляд француза.

— Гадаю, ні. У Парижі я буваю не часто.

— Віллі Шляйфштайн пише, що я зміг би вам допомогти, — не зводячи ока з професора, мовив Гризомбр.

— Не знаю, — дозволив собі всміхнутись Моріарті, — але хотілося б сподіватись.

— Я вас слухаю.

Дівчата на сцені шикувалися до канкану. Моріарті подумав, що подібне зараз відбувається в половині ресторанів Парижа, а вголос кинув:

— Я можу говорити з вами лише віч-на-віч.

— При них можна казати все.

— Вибачте, — стенув плечима Моріарті, — але моя справа надто важлива. Йдеться про великі гроші.

Гризомбр замовк. Якщо Моріарті не помилявся, француз тепер думав саме про гроші.

— Гаразд, — нарешті кивнув той. — Нагорі є вільна кімната, ходімте туди.

Він сказав щось пошепки охоронцеві, той кивнув і, байдужно глянувши на розтелесованих танцівниць, вийшов.

— Вам подобаються дівчата, мосьє Морнінгдейл? — холодно всміхнувся Гризомбр.

— Так собі. Як на мій смак, цей танець занадто колоритний.

— Ви американець. Ну що ж, можу організувати для вас дівчину, яка, певен, вам обов'язково сподобається. Мулатка, живе переважно в Парижі, добре вихована і… як би це сказати… жагуча.

Менш за все професор потребував зараз жінки, особливо отак замаскований. У спальні його таємниця швидко розкрилася б.

— Мабуть, не варто. Бачите, мені потрібна особлива жінка.

— Коли ви такий вибагливий, воля ваша, — стенув плечима Гризомбр.

— Ця жінка — Мона Ліза, — розтягуючи слова, проказав Моріарті, — дружина флорентійця Джоконди.

Брови Гризомбра сіпнулися.

— А, ну тоді… нам справді треба побалакати.

Вгадати призначення тієї кімнати нагорі було не важко. Більшу її частину займало велике ліжко. Були там також туалетний столик та багато дзеркал, навіть на стелі. Гризомбр і Джарвіс Морнінгдейл усілися один проти одного в горіхові крісла, оббиті червоною з золотом парчею. Моріарті подумав, що все тут несправжнє, в тім числі й дівчата, які цією кімнатою користуються.

Лишивши в кімнаті пляшку бренді та два келишки, охоронці вийшли, але Моріарті ладен був закластися, що вони за дверима й можуть з'явитися за першим же сигналом. Він би зробив те саме.

— Розкажіть мені про Мону Лізу, — вдавано весело запропонував Гризомбр. Кутики;. Його рота піднялись, але очі не потеплішали.

— Багато тут не розповіси. Я просто поставлю вам абстрактне запитання, мосьє Гризомбр. Якби ви вирішили заволодіти якоюсь коштовною річчю так, аби ніхто не помітив пропажі, що б ви зробили?

— Мабуть, найпростіше — це взяти річ, а натомість лишити підробку. Я чув, таке траплялося часто, особливо з ювелірними виробами. Але ви говорите про картину, що має велику вартість і вік.

— Картина висить у Луврі. В Квадратному залі. Буду з вами відвертий: я хотів зробити це сам. Усе вже був розвідав, але, на жаль, для цього потрібен досвід у певному мистецтві — крадіжці, наприклад. Як ви гадаєте: цю картину важко викрасти?

— Викрасти не важко, — коротко засміявся Гризомбр. — Наскільки пам'ятаю, картина невелика розміром, а в Луврі ніхто не дбає про охорону скарбів. Не вважають за потрібне. Мовляв, який дурень стане красти подібні картини. Їх однаково ж ніхто не купить.

— Я міг би її купити.

— І скільки б ви за неї дали, мосьє Морнінгдейл? — помовчавши добру хвилю, запитав Гризомбр. — Скільки вона коштує?

— Кажуть, картина не має ціни, але оціцити можна все на світі. Мій покійний родич, талановитий математик, на моє прохання вирахував її справжню ціну, то було кілька років тому. Відомо, що ваш король Франциск Перший купив картину в Леонардо за чотири тисячі золотих. флоринів.

— Це я знаю. — Гризомбр нахилився, немов відчувши дух золота.

— Отже, якщо прийняти цю суму за основний капітал, укладений на початку шістнадцятого століття під три відсотки, то сьогодні вона дорівнюватиме приблизно дев'ятистам мільйонам доларів або одинадцяти мільйонам фунтів стерлінгів.

— А франків?

— Франки мене не цікавлять, лише долари чи фунти стерлінгів. Щиро кажучи, добродію, я взагалі не дуже довіряю національним валютам.

Гризомбр звів брови.

— Хіба ви самі про це не думали? — здивувався гість. — І в Америці, і в Європі з одного боку — великі розкоші, влада, з другого — бідність, безправ'я. Поступ не припиняється, науковий прогрес паморочить голови. А бідність і багатство мусять колись зіткнутись. Це невідворотно. Навколо нас, любий пане, зародки непокори й хаосу — бомби, анархісти, робітничі організації. Ці сили зрештою переможуть, але вони забувають про деструктивний вплив влади. Це може трапитись через п'ять років, а може через десять. Може трапитися і через сімдесят чи вісімдесят років, отже, не за нашого життя. Але, коли трапиться, світ повернеться назад, до феодалізму. Настануть важкі часи, й виживе лише той, у кого сильна воля. Я вважаю: необхідно запасатися речами, що мають постійну вартість, такими неоціненними, як отой шматок дошки, вкритий фарбою художника шістнадцятого століття. За нього я заплачу прийнятну ціну валютою, яка завжди буде чогось варта.