Володимир Бабула - Планета трьох сонць

Краус поклав палець на спуск рушниці і невпевненим кроком обійшов опудало ящера.

Посеред приміщення над підлогою висіла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькій основі, що означала море. В сутінках за великим глобусом виднілись прозорі моделі тих крилатих квартян, з якими експедиція зустрілась у Долині вогнів.

Це ще дрібниця! — почулося раптом за спиною у Крауса. — Не лякайся, це я… — Мак-Гарді взяв приятеля за руку. — Зазирни до сусіднього приміщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсім отетерієш…

Вони пройшли круглим отвором, і Мак-Гарді мовчки показав угору. Високо над їхніми головами виднілась велика півсфера, яка, ніби в планетарії, сяяла тисячами дрібних зірок. Однак у її центрі було те, чого очі людини ніколи не бачили: у повітрі вільно обертались одне навколо другого два сонця, а круг них ще повільніше рухалось маленьке, що сяяло червоно.

Жива модель тризір’я Центавра! — охнув приголомшений Краус. — Моделі сонць ні на чому не тримаються, — додав він зачудовано.

Це ще дрібниця! Поглянь уважніше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? І так само вільно пливуть у повітрі… Як це можливо? Який механізм приводить їх у рух, якщо вони нічим не зв’язані з усім навколишнім?

Краус раптом здригнувся:

Повернімось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.

Біля входу в піраміду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвір’ї та у вуличках поміж будовами. Тільки біля великої півкулі зі спіралями виявили лушпиння «горілчаних» бананів.

Біда! — розпачливо сказав Краус. — Мабуть, хтось затягнув його всередину, — кивнув він головою в напрямку входу, подібного до того, який вони виявили в найбільшій піраміді.

Після короткого вагання вирішили піти на розшуки.

Вхід у простору будову зі спіральними конструкціями був ширший, аніж у піраміду, так що мандрівники могли просуватися вперед не нахиляючись.

У кількох місцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землі.

Що далі просувались утікачі, то дужче охоплювало їх почуття, ніби вони втрачають ґрунт під ногами. Їхні тіла легшали й легшали. А в кінці коридору, перегородженого низеньким поруччям, вони раптом відчули, що зовсім утратили вагу; притягання планети на них не впливало — так само, як і в міжзоряному кораблі. Вони судомно тримались за поруччя, скеровуючи прожектори перед себе.

З темряви перед ними проступило просторе приміщення сферичної форми. Посередині кількома мереживними балками була прикріплена куля з блискучого металу. Як промені, до неї збігалось кілька труб.

Краус нахилився через поруччя, але одразу ж злякано відсахнувся.

Хтось летить просто на нас… — прошепотів він ледве чутно і швидко попростував до виходу.

Це Грубер, не бійся!

І справді, за хвилину перед входом у приміщення з’явилась людина, яка пливла повітрям. Вона була звернена до своїх приятелів спиною, ніби й досі їх не помічала.

Краус погукав, але Грубер навіть не поворухнувся і байдуже продовжував свою дивну подорож понад стінками печери.

Обидва стежили за ним, як за привидом.

Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, — прошепотів Краус. — Зачекай тут, я збігаю по линву…

Нікуди не ходи, це даремно: він знову підпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулі, немов супутник…

У Крауса від такого байдужого порівняння аж мороз пробіг по спині, але він нічого не сказав.

Нарешті тіло Грубера знову наблизилось. Мак-Гарді втягнув нещасного до коридору і присвітив у обличчя.

Мертвий…

Справді, мертвий… — підтвердив Краус, коли уважніше оглянув нерухоме тіло. — Вбитий електричним струмом! Свозилова ще могла б оживити його…

Він схопився за голову:

Прокляте життя!.. Повернімось краще до наших, бо інакше ми тут, безперечно, збожеволіємо! Або загинемо так само, як і він.

Життя у підземеллі ставало дедалі небезпечнішим. На будівництві житла на Накритому столі боролись за кожну хвилину. Тільки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обставу спалень, лабораторій та клубу.

Першу перемогу здобуто, друзі! — урочисто сказав Навратіл на невеличкому бенкеті з цього приводу. — Ще кілька тижнів тому ми часто зітхали: «Ох, куди поділись ті часи, коли світом ковбаси літали!» А сьогодні вже…

Він не закінчив. Світло в клубі раптом згасло. Водночас із цим пролунав оглушливий гуркіт.

Вроцлавський підскочив до вікна і рвонув запону:

Наша підземна електростанція!..

Над скелями, які на очах жолобились і насувалися одна на одну, тьмяне передвечірнє небо розгорялось багряним сяйвом.

Люлька вивергає вогонь! — вигукнув Фратєв. Поминувши групу вчених, він вибіг з будинку і подався на аеродром. Перш ніж хтось устиг опам’ятатися, в повітря піднявся вертоліт.

Увага, увага!.. — лунав схвильований голос Фратєва з гучномовця радіостанції в клубі. — Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче… Зараз уже бачу добре… Могутній потік лави суне кратером у напрямку Накритого стола… Тікайте!

Я — Навратіл! — хрипко викрикнув академік. — Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! Йдеться про життя усіх.

Зараз буду спуска-а-а… — Фратєв протягнув останній звук і несподівано замовк. — Усе гаразд, тільки невелика подряпина на скроні… - озвався він знову по короткій паузі. — Спускаюсь.

Як