Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що»? — питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся»? — каже йому вільха.

«Як я ж не знаю, куди мені йти»! — у відчаї каже він.

А вона й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?.. Ото туди і їдь, куди тобі сказали»!

Прокинувся малий козак, ноги з печі спустив та й сидить.

— Над чим так замислився, сину? — питає його характерник.

Михась і розповів йому про той сон.

— Еге, — каже Обух, — значить, треба поспішати… Сни не просто так сняться — се щурі да пращурі наші з того світа озиваються до нас!

Та й зліз із лежанки.

— Хутчій, — каже, — вмивайся та коней будемо сідлати!

— А снідати?

— У корчмі поснідаємо. Та в дорогу їдла прикупимо, бо в степах не розживешся… Гайда!

Як вивели вони коней з городища, Михась і каже:

— Напоїти треба… Я пожену їх до Дніпра, а ти йди до корчми та загадай, щоб порося нам спекли! Та чимбільше, щоб було що і з собою взяти…

— Добре, сину, — каже йому характерник.

Та й пішов.

Сонце насилу виткнулося над малиновим обрієм. Птаство галасувало у плавнях, і високо у небі ширяли орли-білокрильці. Понапував коней Михась і вже зібрався було назад гнати, коли ж це чує — гукнуло щось в очеретах.

— Козаче, — кричить, — поможи!

— А що? — питає Михась.

— В болоті зав’яз… порятуй, бо пропаду ні за цапову душу! Ох, лихо моє!

— А хто ти будеш?

— Козак, як і ти… порятуй живу душу!

— Я зараз ось запорожців погукаю, — каже Михась, — то витягнуть тебе!

— Ні, ні! — каже той козак. — Поки прибіжать, то потону я… насилу голова над болотом!

— А що ж робити?

— Там човни стоять… пливи сюди та весло подаси мені! Хутчій, а то смерть моя!

Малий козак довго не думав — човна від берега відштовхнув та й повеслував до плавнів. Запливає поміж комиші та й питає:

— Агов, козаче! Де ти?

— Тут! — відгукнулося з плавнів.

— Де?

— Осьдечки!

Вхопив Михась весло, з човна виліз та й подався в гущавину. Пройшов трохи і знов гукає:

— А де ж ти є?

— Тут! — відгукнулося з иншого боку.

— Не бачу я тебе, — каже малий козак. — Куди ж іти?

— Далі йди, — каже той голос. — Та спіши, бо вже болото й очі заливає!

Кинувся Михась уперед. Вода вже по коліно сягнула — плигає з купини на купину, а того козака нема.

— Агов! — крикнув він знову.

І нічого не почув у відповідь.

— Втопився… — каже. — І що ж отсе робити тепер?

Коли ж зашелестів очерет поруч, і той самий голос каже йому:

— А нічого робити не треба!

Озирнувся малий козак, і чуб його дибом устав на голові — стояв перед ним чортяка.

Здоровий мов кабан був той пекельник, на голові роги мов у корови, і хвіст волячий іззаду.

— А що, — каже, — попався, собачий сину?

Та й простягнув лапи до нього. Михась довго не думав — замахнувся веслом та як зацідить чортяку по уху! Той тільки гикнув та й повалився горізнач.