Адальберт Штіфтер - Вітіко

звичайно, недосвідчений, але буду намагатися вивчити, чого потребує чоловік. Я не заслужив цих подарунків, але приймаю їх як ласку від доброго й бідолашного князя і від вас, ясновельможна княгине, я завжди берегтиму їх зі щирою вдячністю.

Княгиня пучками правої руки поправила Вітіко локони, зобразила хрест на його чолі й махнула, щоб він пішов. Вітіко вклонився і вийшов. Чоловік, що прийшов разом із Борешом, заніс йому подарунки до кімнати.

Наступного ранку маркграфиня Марія поїхала назад в Австрію. Вона мусила їхати, бо її чоловік покинув замок на горі Каленберґ і знову готувався до війни з Баварією, до якої спонукав його єдиноутробний брат німецький король Конрад, що посів місце Генріха Гордого, і яку він сподівався виграти. Марію супроводили чоловіки, що мали гарні лати під шубами, і жінки в зимових уборах. То були австрійські шляхтичі та лицарі і придворні дами Марії. Молодий Владислав і чимало богемських панів приєдналися до супроводу. Вітіко з вікна своєї кімнати дивився на від’їзд гостей.

Десь опівдні того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приїхало багато богемських панів: старий Дівіш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор і Хотимир.

Пополудні приїхав єпископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубів, Даниїл і кілька священиків. Єпископ пішов до кімнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:

— Сильвестре, товаришу моїх юних літ, відпусти мені мої гріхи, якщо Господь зможе простити їх мені.

Єпископ став перед ліжком навколішки на ослінчик і проказав коротку молитву. Потім удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечері від єпископа останнє причастя.

Наступного дня, дванадцятого дня місяця лютого, князь попросив, щоб усі його родичі, а також пани і священики, присутні в замку, і Вітіко прийшли до нього. Коли всі зібралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав підступив ближче, і заговорив:

— Мій первородний сину Владиславе! Німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з’їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава. Ви почули мої слова, ти, Вітіко, ще молодий, і збережеш їх на багато років, а Адельгайда перекаже їх решті моїх дітей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.

Люди один за одним повиходили з покою.

Тринадцятого дня місяця лютого приїхало ще багато панів із Богемії та Моравії.

Чотирнадцятого дня місяця лютого князь уже не розмовляв, він дививсь у незавішене вікно на схід, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямі простяглися пополудневі тіні, його руки під ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти їх. Єпископ подав князеві срібного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалі більше людей. Лікар пильнував коло князя, священики стиха бурмотіли молитви, і, день ще не згас, як князь кілька разів глибоко вдихнув, потім повіки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лікар подав рукою знак, що вже кінець.

— Сталося, — мовив єпископ. — Він отримає велику винагороду за те добро, яке вчинив, і простять йому те мале, де він грішив. А от проти нього грішили дуже багато.

Адельгайда підійшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покої, стала навколішки і обіруч обняла його. Її обличчя зблідло, як у небіжчика, а очі запали ще глибше, ніж у нього. Владислав стояв біліший за побілену стіну. Решту дітей вивели до іншої кімнати.

Вітіко пішов, подався до своєї кімнати і дозволив потоку сліз ринути зі своїх синіх очей.

Тільки-но князь склепив повіки, з брами виїхав посланець. Начерат мав у замку людей наготові, а в усіх селах між замком Гостою і Прагою мав запасних коней.

Отож сімнадцятого дня місяця лютого Владислав, син князя Владислава, зійшов на престол князя Богемії.

Натомість Владислав, син князя Собеслава, втік до Моравії.

Тепер до замку Гости зібралися значні люди обох земель: Начерат, Здик, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, Домаслав, Славібор, Немой, Зната, Мілота, Собен, Бенеда та інші. З навколишніх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих і низьких людей.

Вісник, якого єпископ Здик посилав до князя, не встиг доїхати до його смерті.

Після попередніх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом і самоцвітами тіло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводі тих, хто був у фортеці, й тих, хто приєднався по дорозі. Новий князь, коли вони доїхали до Праги, вийшов назустріч їм і з усіма своїми радниками, воїнами, священиками, заможними міщанами і панами, які приїхали здалеку, а також простолюдом провів тіло до церкви Святого Віта, а потім до церкви у Вишеграді і, нарешті, до останнього місця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава і матері Сватави.

Вітіко був присутній на похороні. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гілок, які використовували під час свята зішестя на князівський престол, а очі ще бачили сліди на снігу, де товкся простолюд, якому