Адальберт Штіфтер - Вітіко

Були там і русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гінкий Пржедбор, Мілота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пір’їна Домаслава височіла над головами решти вершників. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному коні шукав собі дороги крізь юрбу до брами, за ним їхав Мілгост. Нагорі в одному вікні замку стояв єпископ Здик, поряд із ним священик Даниїл, абат із Бржевнова та інші. В усіх вікнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жінок. Дівчата та жінки з простолюду стояли на подвір’ї. Лунали радісні вигуки, вряди-годи вигукували ім’я нового князя, бажали йому щастя і благословили його. З одних дверей на подвір’я вийшов старий Болеміл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопців, які скидалися на його синів та онуків, в отакому супроводі він і пішов до брами.

На Вітіко ніхто не звертав уваги. Зі своїм священиком він ішов уздовж муру до виходу. Звідти він заквапився до міста. По дорозі йому траплялися люди, які спішили у Вишеград. Інші люди йшли або їхали верхи після заїзду в місто. Вітіко ще раз побачив єпископа Сильвестра, що зі своїми священиками повільно йшов до Праги. Вітіко в гурті кількох людей проминув його.

Дійшовши до заїзду, Вітіко розпрощався зі священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному єпископові Сильвестру, що він уже не може зайти до нього, бо повинен негайно їхати до хворого князя. Священик пішов, і Вітіко зайшов до заїзду. Там оглянув коня, попросив щось поїсти, а коли і він, і кінь покріпилися, знову накинув шубу на свій шкіряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сів верхи і виїхав із міста.

Вітіко їхав на північ, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Він дозволяв собі зупинятися тільки для того, щоб кінь міг поїсти та відпочити. Перепочинки на ніч робив лише такі короткі, які давали йому змогу робити знання дороги і пора року. Дев’ятого дня місяця лютого він добувся до Гости і одразу пішов до князя.

— Ти привіз новини? — запитав князь.

— Так, — відповів Вітіко. — Четвертого дня місяця лютого на велелюдному з'їзді у Вишеграді, де були присутні багато високих і низьких панів обох земель, князем Богемії і Моравії обрано в разі твоєї смерті Владислава, сина твого покійного брата Владислава.

— Від кого ти маєш цю звістку? — запитав князь.

— Від себе, — відповів Вітіко, — я був присутній на з’їзді.

— Ти був присутній на з’їзді? — здивувався князь. — Як таке стало можливим?

— Я попросив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб мене вислухали, — пояснив Вітіко. — Вони вислухали мене і пустили на з’їзд.

— Мені шкода тебе, мій сину, бо я довго не житиму, — зітхнув князь. А за хвилину запитав: — Хто виступав?

— Зната, син Таса, висловив пропозицію, — відповів Вітіко, потім Здик, єпископ Оломоуцький, вихваляв твого небожа, а згодом Начерат, другий син Таса, відрекомендував його в довгій промові, а потім усі гукали його ім’я і вже ніхто більше не виступав і нікого не слухали.

— А що казав єпископ Сильвестр? — запитав князь.

— Він прокляв цей вибір, — мовив Вітіко, — а оскільки вони не відступилися від нього, зрікся своєї посади. Він просив передати, що скоро буде тут.

— А решта? — запитав князь.

— Старий лех Болеміл довго промовляв за тебе, а також жупан Дівіш, — відповів Вітіко.

— А де хрестик? — запитав князь.

Вітіко поліз у свою шкіряну куртку, дістав червону оксамитову скриньку й подав князеві. Князь узяв її, дістав хрестика, поцілував, знову поклав до скриньки і сховав її до дерев’яної скрині за ліжком.

— Гаразд, — сказав князь і махнув рукою Вітіко, щоб той вийшов, а сам обернувся до стіни і вже не розімовляв. Вітіко вийшов із покою.

Наступного дня князь викликав Вітіко. В покої були ще його дружина Адельгайда, донька угорського князя Альмуса, князева донька Марія, дружина австрійського маркграфа Леопольда, крім того, його найстарший син Владислав, Бореш, каштелян Гости, два священики, двоє богемських панів і лікар.

— Я скликав вас, підступіть ближче, — мовив князь. Коли всі підійшли, він казав далі: — Тобі, Вітіко, я винен велику подяку, моя княгиня подбає про неї. А ви, решта, слухайте. Мій батько, король Вратислав, збудував у Вишеградському замку нову церкву. Він похований у ній. Моя мати Сватава лежить коло нього. Поховайте мене коло них, як я помру. А тепер ідіть.

Того самого дня княгиня Адельгайда через Бореша викликала Вітіко до себе. Бореш завів його у велику комору, де лежали різні речі. Там стояла і Адельгайда з двома жінками. Побачивши Вітіко, вона пішла йому назустріч, подала йому білу руку й мовила:

— Вродливий юначе, ти виконав важливе завдання. Князь високо цінує його. Ми дуже вдячні тобі. Я висловлюю цю подяку добрими і щирими словами. Візьми оце вбрання, візьми оцю зброю, візьми оцю кольчугу і візьми оцю скриньку з золотом, ти ще молодий, воно стане тобі в пригоді. Можеш узяти ці речі, подарунки князя вшановують і значних, і малих. А ще я тобі скажу наступне: лишайся таким, яким ти є тепер.

— Висока пані! — мовив Вітіко. — Я,