Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

були зачинені, а проїзд до них перекрито ланцюгами, які протягнули через дорогу. Тому він повернув на схід, по вулиці Сент-Енн-лейн, а потім на північ, на Ноубл-стриг, на розі якої, наскільки Ґантеру вдалося розгледіти, кусок стіни проходив реконструкцію. Робітники прибирали драбини риштування кожного вечора, боячись злодіїв, і завдяки цьому в споруді з'явився пролом, чи дірка. Вавасюр заспокоїв свого коня, щось прошепотівши йому на вухо, а потім несподівано примусив його стрибнути за межі стін. Ґантер тихенько вигукнув мисливський клич — «Ату його!» — і поспішив слідом. Він промайнув стіну, якраз коли баристер прямував через Літтл Брітн, тобто Маленьку Британію, до Смітфілду.

Між монастирською церквою та шпиталем пролягла широка доріжка, яку густо посипали піском, аби полегшити шлях візкам і каретам; у місячному світлі вона блищала, а башти й карнизи будівель уздовж неї кидали на неї дивні тіні. Стійки обабіч дороги, де вдень прив'язували коней, здавалися кіллям для засуджених. Для лікаря Смітфілд завжди асоціювався зі смертю — тварин тут вели на забій, засуджених — на повішення, а хворі наближались свого кінця у самій лікарні Але він знав, що у кожному районі міста є свої негаразди й своє по-особливому заплямоване повітря.

Вавасюр їхав через відкритий ринок до Кау-лейн і Клеркенвеля, і коли він дістався Фліт-стрит, Ґантер уже зрозумів, куди той прямує. Вулиця Тернмілл-стрит була славнозвісною помийною ямою, де вешталися любителі балачок і розпусники, горлодери і звідники. Коли Томас обережно їхав вузенькою вуличкою, Вавасюр уже віддав коня, щоб доглянув його, старому баришнику, який удень продавав ношений одяг.

Лікар спішився і дав старому чотирипенсовик.

— Куди він пішов?

— До Жінки з Бата.

Дама Аліса, більше відома як Жінка з Бата, була найбільш славнозвісною економкою міста. Вона тримала таверну на Тернмшл-стрит під назвою «Зламана скрипка», але всі називали її «Зламана дівчина» — через суть її діяльності. До лікаря приходили деякі з клієнтів Аліси, які підчепили сифіліс, чи, як його ще називали, клеймо Венери, чи любовний поцілунок.

Дама Аліса привітала Майлза Вавасюра у своїй звичайній манері.

— Які Це ви? Пане Гультяй? — На ній була сукня з червоного оксамиту, перетягнута на талії поясом, вишитим золотими нитками; волосся в неї прикривав чепець, прикрашений коштовностями, а на плечах лежав капор. — Ви ж прийшли по солодку дірочку, чи не так, пане? Вам потрібні піхви для вашого кинджала?

Дама Аліса займалася своєю справою багато років, незважаючи на багаторазові покарання та забиті місця. Її кидали до тюремної камери; вона стояла біля ганебного стовпа й сиділа на ганебному стільці; її проводили вулицями у смугастому каптурі й бобровому капелюсі, на ознаку її професії. Однак останнім часом їй дозволили залишити собі таверну, чи «крамницю», як вона її називала, хоча й за стінами міста; у всякому разі, зараз їй було відомо занадто багато для того, щоб судити її відкрито. Подейкували, що монастирі, як жіночі, так і чоловічі, спорожніли 6, якби вона розповіла все, що знала.

— Ах ви ж дідугане, старий розбишако, що з вами сьогодні станеться? Яка несамовита дівчина принесе вам утіху?

Дама Аліса здобула собі репутацію презирством, із яким ставилася до своїх клієнтів; і вони приймали це як частину приниження. В неї був багатий запас слів для чоловіків на кшталт Майлза Вавасюра, які приходили сюди у пошуках молодих жінок, — мисливець за спідницями, жалюгідний підглядач, любитель гаряченького, м'ясоїд, хтивий негідник, вправний чолов'яга, незграбна жердина, велика принада, шукач пригод, зайчик-пострибайчик, — кожне з яких мало власний ряд алюзій та асоціацій.

— Ви сьогодні в ударі, як я бачу, Майлзе Гульвісо. Ніжку підіймаєте, наче собака на купу лайна. Що ж, у мене є для вас молода красуня, — дама Аліса добре знала його смак. — Побачила одинадцяте літо. Просто троянда. Я зву її Рубінова Роза, бо пахне вона, наче троянда, — вона стояла на старих дерев'яних сходах, стертих і потьмянілих через тисячі ніг, що пройшли тут, і кивала йому, запрошуючи увійти. — Вона ще незаймана.

— Радий це чути, та dame.

Вона розсміялась, і з-під її підборіддя раптом з'явилося намисто.

— Бачу я, ваша м'ясна паличка вже вистрибує у вас із штанів, сер Невгамовний Хвіст.

— Зараз сезон кохання, Алісо.

— Отже, влітку воно аж само в руки йде. Що ж, до роботи.

— Якщо ви зробите мені ласку й проведете…

Дама Аліса ніколи не сперечалася на тему кохання, за її словами. Вона підходила до справи серйозно.

— Можливо, я й не можу зупинити все зло, що вештається світом, — колись сказала вона одному зі священиків, які часто навідувалися до її таверни. — Але, принаймні, я допомагаю людям забути про нього.

— Всі ми тлінні й нестійкі морально, — відповів священик. — Ми походимо з грішного стада.

— Присягаюся хрестом Христовим, це правда.

Вона знала, що каже. Їï мати займалася тією ж самою справою у якійсь крипті в провулку недалеко від Тернмілл-стрит. Ще дуже юною дівчинкою вона побачила всі грані похоті. У віці дванадцяти років завагітніла від Кока Бейтмана, сина старого мірошника, чиє помешкання було за кілька сотень ярдів на північ, але матінка вмовила її втопити новонародженого у Фліті. Багато немовлят уже відпливли цією річкою до Темзи, де їх повитягували перевізники, бо вони становили загрозу для сіток рибалок. Вона наступного ж тижня знову побачила. Кока Бейтмана у крамниці пудингів, але він анічогісінько не спитав про свою дитину; вони сиділи пліч-о-пліч, але так і не промовили одне до одного. І тоді вона подумала — та що ж це за удаване кохання? Це ж просто глумливий вираз.

Після смерті матері Аліса відкрила