В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Побачиш потім, що я надумав, – сказав Самко.

Марко й не допитувався, а став ще байдужіший і ліг на соломі.

– Не думай, ідоляко, спати, бо сидітимеш отут до Покрови, – попередив його Самко. – А хочете, хлопці, бути на волі? – запитав він в’язнів. – Мабуть, краще на волі пропасти.

Заворушилися від хвилювання в’язні, заблищали в нещасних очі. Сміливіші одповіли, що вони були б раді. Але як це зробити? Боязкі в’язні тільки хитали сумно головами, вказували на забиті в диби ноги та позирали на міцні стіни комори.

– Стіни то дурниця, коли є двері та вікно; он і стеля була, а проте ми перелізли сюди. А колодки на ногах, то зовсім дурниця, – заспокоював і втішав їх Самко. – Ану, Марку, спробуй розімкнути диби, – сказав він Маркові.

Підвівся Марко. Що йому оці диби! Розімкнути їх, то це йому, як моркву з’їсти. Взявся він гаразд за дві половинки збитих цвяхами колодок, вони тільки скрипнули злегенька і розчинилися. А здивований в’язень, аж затріпав у повітрі вільними від колодок ногами, мацав їх руками, мов не вірив.

За кілька хвилин Марко познімав з ніг в’язнів важкі диби. Раділи хлопці, дивлячись вдячно на своїх несподіваних визволителів. Такі веселі поробилися, що хоч би й танцювати.

Але щось грюкнуло на дворі, почули те в’язні, де й ділася їх радість. Зажурилися ще дужче, кажучи, що як бува побачить Мітріч, що вони вже не в колодках, то буде їм ще більше лихо, битиме він їх, заб’є в ще важчі диби та замучить їх голодом. Уже вони добре знають Мітріча. Пожурилися в’язні, що хоч знову надівати диби.

– «Мертвого з труни не вертають». А хто хоче волі, той нехай не журиться. Не такий страшний Мітріч, як здається, бо й він теж з кісток складений та шкурою обтягнутий, – заспокоїв Самко зажурених в’язнів.

«Треба так зробити, щоб ворог не був страшний». Латинь повчає, що «лихо переможеним». Приказка каже, що «не той козак, що поборов, а той козак, що вивернувсь», – міркував Самко, але його міркування перебив стукіт у двері присінку, де спершу сиділи вони з Марком.

Стукав Мітріч, кричав, лаявся й погрожував.

Самко боявся тільки, щоб він, бува, не надумав одімкнути двері та подивитися, чи є в присінку його полонені, бо тоді пропало те, що надумав Самко. Він з тривогою прислухався, чи не клацне, бува, замок. Та обережний Мітріч і не подумав одмикати, знаючи, що розлютовані полонені не подарують йому неволі.

А нещасні в’язні, почувши голос Мітріча, наче скам’яніли, і тільки було чутно, як у декотрих з них цокотіли від остраху зуби.

Надворі вже, мабуть, вечоріло, бо зовсім темно стало у в’язниці. Зітхали зажурені в’язні, куняв байдужий Марко, а його підштовхував Самко, не даючи спати.

Коли ось почулися кроки за стіною біля зачиненого вікна.

– Мітріч... – ледве чутно прошепотів один з в’язнів. А інші затремтіли, мов у лихоманці.

– Лізь тихенько за мною... – сказав пошепки Маркові Самко. – Не ворушіться ж, – прошепотів він до в’язнів, хоч їх і не треба було попереджати.

Ліг Самко на черево і поплазував до вікна, а за ним і Марко. У ту хвилину Мітріч, мугичучи собі під ніс: «Блажен муж», забряжчав ключами, одмикаючи віконницю.

Блиснув світ у вікні без шибок.

– Ей, ви, черті, – загримав Мітріч і встромив у вікно свою бородату пику, щоб подивитися, що робиться всередині комори. У ту ж мить Самко, що стояв навколішках збоку вікна, вхопив швидко Мітріча за бороду, а Марко, стоячи по другий бік вікна, простягнув свої довгі руки і схопив його за горлянку. Хотів Мітріч крикнути, але наче вдавився.

– Тягни його, ірода, всередину, – сказав Самко.

Дужі Маркові руки втягли прикажчика крізь вікно в комору. Він затріпав руками й ногами, заборсався, але даремно. Що вже там робити вовкові в обіймах ведмедя.

– У діжку головою його, – сказав ще Самко.

Марко зігнув Мітріча вдвоє і з розгону встромив у смердючу діжку головою й ногами разом, що йому ніде там і поворухнутись. Було чутно, як у діжці булькотіло та клекотіло.

– Соломи, хлопці, – сказав Самко в’язням.

В’язні гуртом вхопили по оберемку гнилої соломи і вже без вказівок напихали її в діжку поверх Мітріча. Побачили парубки, що найстрашніший для них у світі вже був нестрашний нікому, і за мить діжка була напхана вщерть соломою. Блищали в хлопців очі, вони немов оджили, загачуючи свого ворога. А один хлопчак скочив поверх діжки і притоптував ногами солому, а сам плакав, хлипаючи, і сміявся разом.

– А тепер, хлопці, хто куди, – сказав в’язням Самко.

Кинулися вони до вікна, але чогось раптом зупинилися.

– Синки Мітріча... – прошепотів один з в’язнів.

Глянув Самко і побачив, що у вікно встромили голови два парубчаки. Вони принесли два мішечки, один з хлібом, а другий з ріпою і дивилися здивовано всередину комори, думаючи, мабуть, чого воно їх батько поліз у вікно.

–