Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

року в напівзбудованому будинку на Сілберхорн Роуд у Секвімі, відчайдушно намагаючись заробити достатньо грошей, щоб протриматись протягом наступного навчального року. Він скосив більше сіна, вирив більше ровів, підірвав більше пнів і поклав більше гарячого чорного асфальту на шосе номер 101. Переважно, одначе, він працював у лісі з Чарлі МакДональдом. Чарлі вирішив, що йому потрібен новий дах на його будинку. Одного дня він запряг своїх тяглових коней у підводу і поїхав із Джо вгору по річці, шукаючи кедр. У верхів’ях його володінь перші вирубки лісу відбулися з десяток років тому. Лісоруби обирали незайманий ліс, який досі ріс уздовж цієї частини Дандженесс, здіймаючись догори тисами та масивними західними червоними кедрами. Декотрим із кедрів було понад 2 тисячі років, і їхні пні — 2-2.5 метра в діаметрі і стільки ж у висоту — підносились як древні пам’ятники з густих заростей чорниць, молодих тополь та пурпурових шлейфів іван-чаю. В умовах щедрого достатку масивних кедрів і цінуючи їх у першу чергу для виготовлення покрівельного гонту та черепиці, чоловіки, які зрубували їх, забирали лише кращу середню секцію кожного дерева, залишаючи довгі ділянки від верхівок, де росли гілки, і нижні частини, де стовбури починали розходитися розтрубом, і структура деревини більше не лягала досконало прямо та правильно. Багато з того, що вони покинули, усе ще можна було використовувати, але лише якщо вмієш прочитати деревину, розшифрувати її внутрішню структуру.

Чарлі повів Джо серед пнів і зрубаних дерев, навчаючи його, як зрозуміти, що лежить під корою звалених стовбурів. Він перекочував їх кантувальним гаком і постукував пласким боком колуна, перевіряючи звучання деревини на тон, що слугував ознакою її доброякісності. Він проводив по них руками, намацуючи приховані вузли і дефекти. Чарлі присідав над обрізаними стовбурами і вглядався в річні кільця, намагаючись уловити найтонші нюанси того, наскільки щільною та правильною буде внутрішня текстура деревини. Джо був захопленим і заінтригованим, що зможе навчитися бачити те, що інші не могли розгледіти в дереві, перебуваючи, як завжди, у захваті від ідеї, що дещо цінне можна знайти в речах, які люди проминули й залишили без ужитку. Коли Чарлі знаходив стовбур, що йому подобався, і пояснював Джо, чому, вони брали поперечну пилку та розпилювали дерево на 60-сантиметрові бруси — відрізки довжиною покрівельної черепиці, та складали їх на підводу.

Пізніше Чарлі навчив Джо, як розгадувати тонкі натяки у формі, текстурі й кольорі, що дозволять йому розрубувати деревину на правильно сформовані бруси та бачити приховані місця з недоліками чи, навпаки, доброякісні частини деревини. Він учив юнака, як акуратно розділити колоду на чотири частини киянкою і залізними клинами, як вправлятися з важким дерев’яним молотком, щоб забити колун — основний інструмент виготовлювача покрівельної черепиці: довгий, прямий клинок із такою ж довгою перпендикулярною ручкою — в дерево упоперек, а не вздовж текстури волокна; як працювати з колуном рівномірно по всій довжині деревини; як слухати дерево, коли воно починає «говорити» до нього, а волокна тихо потріскують і поклацують, відриваючись одне від одного, кажучи йому, що готові розділитись уздовж площини, яку він намітив; як рішуче крутити колун у дереві саме в потрібний момент, щоб зробити черепицю без тріщин, чисту й елегантну, з гладкою поверхнею та злегка звужену від одного кінця до іншого, готову для встановлення на дах.

За кілька днів Джо освоїв навички роботи з колуном і молотком, міг оцінити розміри колоди й акуратно відколювати від неї бруски майже так само швидко і рішуче, як Чарлі. Рік веслування дав йому неймовірну силу в руках та плечах, і хлопець обробляв купу кедрових брусків, як справний механізм. Незабаром невелика гора гонту вже оточувала його на подвір’ї МакДональда. Пишаючись своїм новим талантом, він виявив, що формування кедрових брусків було співзвучним його єству невловимим, але природним чином — воно приносило задоволення його душі й умиротворяло її. Почасти міркування над кутами та площинами, під якими кедр буде чи не буде розколюватись правильно, було вже знаним задоволенням, яке він завжди отримував від освоєння нових інструментів та вирішення практичних завдань. Окрім того, глибоко чуттєва сутність цієї роботи додавала їй насолоди. Він любив, як деревина буркотіла до нього перш ніж розколотись, майже ніби була живою. І коли, нарешті, вона розступалася під його руками, він любив, як вона поставала завжди в прекрасних і непередбачуваних візерунках кольору — прожилках помаранчевого, бордового і кремового. У ту ж саму мить, як деревина розкривалась, вона завжди робила повітря запашним. Пряно-солодкий аромат, що піднімався від щойно розколотого кедра, мав такий самий запах, як і той, що часто заповнював човнову станцію в Сіетлі, коли Покок був за працею на горищі. Джо здавалося, що існував певний зв’язок між тим, що він робить тут, серед купи свіжовиструганої черепиці, роботою Покока в його майстерні та його власними зусиллями над вдосконаленням своїх веслувальних здібностей у гоночних човнах, збудованих Пококом. Це був зв’язок між зваженим застосуванням сили, ретельною координацією розуму і м’язів та несподіваним відкриттям таємниці й краси.

Коли Джо прибув на човнову станцію для осіннього збору 5 жовтня 1934 року, стояв ще один погожий променистий день, такий самий, як і тоді, коли він уперше прийшов сюди як першокурсник. Термометр коливався на рівні нижче від 20 градусів, і сонце виблискувало над Косою, як це було і того дня рік тому. Пейзаж змінився лише в одному: довге посушливе літо різко знизило рівень озера, оголило коричневі глиняні береги і залишило плавучий док занадто високим, сухим та цілковито непотрібним. Принаймні якийсь час хлопці муситимуть переносити свої човни вниз уздовж берега і вбрід по воді, перш ніж запустити їх на воду.

Але найбільше відрізнялася позиція гурту хлопців, із якими Джо веслував минулого року. Коли вони зайшли на човнову станцію та вийшли в шортах і майках, допомагаючи Тому Боллесу зареєструвати нових першокурсників, у їхній ході проглядався безпомилковий натяк на розв’язність. Зрештою, вони були національними чемпіонами серед першокурсників. Тепер, як для другокурсників, настала їхня черга недбало розвалившись, стояти в широких дверях човнової станції, схрестивши руки і насміхаючись, спостерігаючи, як першокурсники нервово шикуються на своє перше зважування і безладно намагаються зняти весла зі стійок