Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Скажіть, панове, а це правда, що говорять люди, ніби ченці ховають золото гайдамацьке, що гайдамаки мають там сховок? – запитав інший, а третій додав:

– Не знаю за сховки, але що ті лотри справді жертвують на монастир багато грошей – це правда.

Воронович розправив вуса:

– Там є щось цінніше за гроші, – мовив.

– Це правда, – підхопив другий пан, – це Мельхіседек, якому диявол помагає. Його в першу чергу треба знищити – тоді всі хлопи приймуть уніатство.

Воронович поглянув на того пана ніби на бовдура, але промовчав, натомість розпочав знову свою мову:

– Там є щось цінніше за гроші. Сліпі бандуристи читають по базарах якусь «золоту грамоту» цариці, яка закликає хлопів до повстання. Кажуть, що ту грамоту ховають у монастирі. Тож кажу: тому, хто її знайде, обіцяю віддати свою частину здобичі. А щодо Мельхіседека – вбийте його, а то ще й цього разу із наших рук вислизне. Візьміть іще пороху трохи – може, треба буде висадити браму.

– Виступаємо негайно!

За останні дні надворі дуже потепліло. Травень. Ніч стала короткою. Усе навкруги позеленіло, а після останнього дощику трави дуже буйно почали пнутися до сонця…

На кладовищі було тихо. Круглий місяць світив із безхмарного неба. Вітерець пробіг поміж дерев’яних хрестів…

Іван Левченко стояв біля свіжої могили.

– Пробач мені, Марусю. Не вберіг.

Голос його був сухим, так ніби кожне слово давалося йому із великим трудом. Слова бриніли гіркотою і болем, однак очі козака навіть не блиснули сльозою, немов запеклися.

Лише годину тому йому розповіли про смерть коханої дівчини і її похорон. До того ніщо не віщувало біди: гайдамаки відпочивали перед черговою вилазкою, вечеряли, жартували, навіть сміялися. А тут таке…

Він ще трохи постояв, тоді взяв землі із могилки і сховав собі за пазуху.

– Я знайду їх.

Серед гайдамацької братії Іван відразу зажив поваги і доброї слави. У лісі на той час зібралося кілька десятків озброєних людей, котрі так само, як Іван, мали свої порахунки з панами. Це були переважно молоді хлопці, багато хто із них втратив найдорожче, тож вони готові були йти до кінця.

Після того, як вони пограбували орендаря Аврамка, гайдамаки зробили ще кілька нападів на орендарів та дрібних дідичів, пограбувавши та настрашивши. Місцеві хлопці знали, котрий пан добре відноситься до своїх підданих, а котрий – з них знущається. От останніх і провідували гайдамаки. Слава про їхній загін швидко розійшлася по околиці, однак пани були зараз занадто зайняті справами конфедерації.

Позаду Левченка стояло десь біля десятка озброєних козаків, а поміж ними Гаранджа, Моторний і Борщик. Мовчали. Вони бачили, як змарнів їхній товариш, як зблід, а очі його налилися кров’ю. Ні, він не кричав, не плакав, не проклинав своєї долі. Лише стояв, стиснувши кулаки.

До товариства підійшли іще озброєні гайдамаки, тягнучи за собою напівпритомного чоловіка.

– Отамане…

Левченко обернувся до своїх товаришів, вони ж поставили перед ним навколішки полоненого, що ззовні був схожим на єврея. Так і є – Аврамко.

Левченко зазирнув йому в очі.

– Хто це зробив?

– Пан Канівський! Клянуся Єговою – це його робота! – хотів крикнути, але якось просичав від страху єврей, відразу збагнувши, що саме має на увазі цей чоловік, котрого орендар бачив уже вдруге…

– Де він зараз?

– У Жаботині. Вони туди збиралися, я чув! Хочуть на монастир напасти!

Левченко був незворушний.

– Чому цей упир вибрав саме Марусю, і що ти робив тої ночі в замку?

Аврамко почав труситися ще більше.

– Мене викликав губернатор: пани хотіли грошей… На ту свою конфедерацію… Я чув, як вони говорили… Пан Канівський побачив Марусю зі своєї карети, тож захотів собі… Ви не знаєте його, пане, – це справжній диявол. Але скажу вам – дівчина його перемогла: так і не далася, а він її за це вбив із рушниці…

Останні слова розворушили душу Левченка, комок підійшов до горла.

– Перемогла… – повторив тихо.

– Може, припекти жида, аби ліпше співав, – порадив Моторний.

– Не треба. Він нам ще може знадобитися. Вдаримо на Жаботин.

Ці слова були немов грім з ясного неба. Гайдамаки переглянулися, однак ніхто і слова не сказав. Левченко продовжив:

– Вдаримо раптово, доки пани бенкетують. Накриємо всіх разом і справимо криваву тризну за Марусею! Ні, не тільки за Марусею: згадаємо і за Данила Кушніра, титаря мліївського, і за сотника Харка, і за сотні інших: кожен за свого! Тож ідіть по лісах, байраках та яругах: всюди, де ховаються бурлаки, скликайте їх. Час настав!

Моторний поплескав товариша по плечу і скомандував:

– По конях!

По кладовищу почулося кінське тупотіння, яке дуже швидко рухалося в напрямку чорного лісу, доки все не затихло.

Отаман